Любов міс мафіозі

49

Потайки від усіх, міс Морт раділа за брата який нарешті знайшов собі цікаву людину. Хоч вона й була покинутою 4  роки назад, але бачила як скучав Морт із друзями його віку. Він був змучений та нетерплячий. А зараз, він наче оживив своє життя і почав виставляти свій блиск і навіть почав читати!

Щодо блондина, мафіозі мала змішані почуття. Він був незвичайним хлопчиком із спокійним характером та красивим сміхом. Її цікавість до нього спалахнула тоді, коли дівчина помітила Джуліана, на самоті, у розробці проекту. Він креслив щось та говорив у голос, бурмотів та закреслював. Деймі відчувала роздратованість ,зацікавленість та легкі почуття ніжності до цього хлопця, а інколи навіть ревність. Як говорили числені поети "жінки ревнують, навіть коли не люблять."

Вона розуміла лише одне, його треба випробувати.

- Я так і знав. - пролунав голос позаду і шатенка різко обернулась, хапаючись за руків'я пістолета. Спершись на двері,  її розглядав Марчело, власною персоною. Паро хвилин назад, він боксував на автостоянці та тішив учнів. Дівчина подумала,  що також би хотіла зробити щось таке перед натовпом. Але швидко викинула цю думку із голови, та наказала собі думати лише про місію. Робота, робота і знову робота.

- Що ти тут робиш? - спитала шатенка.

- Те саме питання маю й до тебе. - всміхнувся Веспер, зробив паро кроків та сів на темний, шкіряний диван. - Невже не подобається вечірка? Чи просто самій скучно. 

- Все нормально і взагалі це не твоє діло.

- Знову ти така. Якщо забажаєш, я можу зробити вечірку ще запальнішою. Лише скажи.

- Чому ти різко став таким ...

- Яким?

- Дивним. Дружнішим.  Добрим? - почала  перераховувати  шатенка. - Але ж я бачу, що це притворство.

- Що ти таке кажеш, мафіозно принцесо? Я таким і був. - засміявся Марчело, але цей сміх був фальшивим.

- Ні, не був.

- Гаразд. Я скажу чесно, ти дозволила мені, дати собі новий початок. Знаєш подеколи розмова - це дуже хороша річ. Ти мені допомогла і тепер я твій боржник. Тому можеш просити усе, що захочеш.

- Ні, дякую. - пирхнула Дейміара та рушила до дверей. Обережність та хороший розум - це головна річ для командира, якщо не рахувати холоднокровність. Він був надто підозрілим.  Марчело Веспер став небезпечним для неї.

- Ти ж документи шукала? - шатенка зупинилась прямо перед самісінькими дверима.

- Звідки ти знаєш?

- Останнім часом їх усі шукають.

-  Ти ... ти знаєш де вони знаходяться? І хто це? Всі?

- Звичайно, що знаю. Під третьою картиною. Хочеш, сама поглянь. - безтурботно кивнув хлопець. Деймі повільно підійшла та торкнулась позолоченої рамки, але швидко отямилась та відійшла на паро кроків назад, поглянула на брюнета.

- Я хочу, щоб ти це зробив.

- А ти хитра. - блиснув зубами Веспер і підійшов до картини, підняв рамку в тут же висвітився сканер обличчя. Хлопець одягнув посмішку й засвітилось зелене світло. Прохід був напів розчищений.

- Код? - пробурмотіла Дейміара, але король уже набирав цифри. - Але як ти це робиш? Директор просто так довірив тобі такі важливі документи? Він поставив  код твого народження?

- О-ох ти знаєш. - видав смішок хлопець та вручив дівчині документи. - Це вони. Все. Ти отримала все, що хотіла?

- Я не отримала пояснень. - похмуро відповіла вона. - Я б хотіла їх почути.

- Твоє слово закон. - засміявся Веспер та сів на директорське крісло. - З чого би почати?

- Із себе!

- Ти мене просто не любиш,  Деймі. Ось твоя причина. Ти розівчилась довіряти людям і тепер я дивний для тебе. Ти не хочеш, щоб тобі допомагали. Хочеш здаватися сильною перед усіма, беручи  на себе те, що тобі не під силу.