Любов міс мафіозі

12

- Я напишу! Напишу! Напишу, щоб все закінчилося. - заволав він й шатенка відпустила його. Той потер руку й скоро взявся писати. - Я написав. - буркнув хлопець, але для неї цього було недостатньо.

- Нарешті. А тепер йди й відай це йому. Але без всяких вибриків. - солодко протягнула дівчина й похлопала Люка по плечу. Він зціпив зуби й поперся до мене. На секунду мені здалося, що на мене суне розлючений відповідь. Я забрав у Форіса лист. Мені здалося, що цього достатньо, але не для мафіозі.

- А тепер, встань перед своїм "другом" на коліна й благай вибачення. - клас вирячив очі на неї. Але шатенка лише закинула ногу на ногу.

- Що?! - заревів Люк. - Це вже занадто! Чому я повинен це зробити?!

- Ну мабуть, це через те, що це наказ. Не забувай, я ж із мафії. Тебе ж може не стати. - мовила дівчина й усміхнулась.

- Ну то й що? У мене також є друг із мафії! - вигукнув хлопець. Я б на його місці не заперечував мафіозі. Вона закотила очі й ліниво протягнула.

- Ти мені вже наскучив. - я не міг повірити своїм очам. Дівчина справді витягла пістолет й направила на Люка. - Останні слова будуть?

Форіс блискавично впав на коліна й почав благати мене. Ці вибачення лунали так жалюгідно, геть не схоже на командира баскетбольної команди.

- Ей горило! Чув? Можеш вертатися до своїх дружків. Бачу, що вони в тебе, такі ж як ти. Цікаво, а ожиріння теж по генах передається? Чи воно само по собі? - задумливо мовила дівчина.

Раптом один із друзів Люка, не витримав, підскочив до мафіозі й замахнувся. На диво, дівчина навіть не моргнула. Але мабуть, для хлопця це було останнім рухом.

- Ого, які ми хоробрі. Але чомусь не думаємо головою.

Хлопець зблід й поволі почав йти на зад, спотикаючись об парти й стільчики. Я мало не зомлів, побачивши, як мафіозі дивиться на нього. Цей погляд я запам'ятав на все життя. Диявольський погляд, що проніс по шкірі легкий холодок. Лице дівчини було самовпевнене й рішуче. Це означало, що хлопцю, точно не жити.

- Ніхто на мене, ще не замахувався, навіть не пробував. - продовжувала вона.- Завтра побачиш, що робиться із такими, як ти. Хоча ні, завтра, ти вже нічого не побачиш.

Пролунав тривалий дзвінок, друг Форіса впав на коліна, перед шатенкою,  але я знав, ці благання не допоможуть, та тільки пройшла, вхопила свій чорний, шкіряний рюкзак й вийшла з класу.