Стрімер

Частина 13. Розділ 156.

Психотерапевт мовчки читала звіт. Поглянула на мене. Сліз не було. Проте сухість очей було помітно крізь окуляри. Вона плаче ночами.

- Ти давно не приходив, – тихо почала розмову.

Промовчав. На наших попередніх сеансах вона вдавала байдужість. Думаю, це частина її професії – абстрагуватись. Хтозна, правильно це, чи ні. Не експерт, не знаю.

В кабінеті все у світлих тонах. Все акуратно і рівно. Аж тепер мені впав у очі цей штучний перфекціонізм. Занадто рівно.

- З твого походу на третю сіру пройшло три місяці. Ти жодного разу не прийшов.
- Ви здивовані?
- Аніскільки. Чоловіки переважно такі. Можна не йти – не йдуть. І все ж ти тут. Чому?
- Планова консультація. Отримав наказ. Але там все написано...

Вона закліпала очима. Ледь помітно смикнулась і знову глянула у звіт, котрий тримала в руках. Я не засуджував її. Вона зараз не тут...

***

Арсен, не вагаючись, наставив мій револьвер на Геру і вистрілив.

Експансивна куля з такої відстані розірвала їй грудну клітину. Вона впала без крику. Голова повернулась до нас, але переставала бачити. Я смикнувся, але від удару в потилицю впав на землю.

У вухах заклало. Навколо тихо загуділо. Я бачив, що Валерій теж лежить на животі й кричить щось Гері. Я не чув що, але бачив як надриваються його лицеві м’язи. Вени на шиї виступили на зовні від його крику. Кілька бійців притисли його до землі. Валерій з усіх сил намагався доповзти до неї. Гера простягнула до нього руку. З її губ потекла кров.

Арсен підійшов на крок. Направив на неї револьвер. Невеликий спалах, барабан провернувся автоматично.

Другого пострілу я теж не чув. Лише побачив...

***

- Оресте, чи могли б ми перенести наш сеанс? – запитала старша сестра Гери.

Кивнув. Однаково говорити не хотілось. І навряд чи захочеться.

Вийшов, не прощаючись. Цього разу на мене ніхто не косився. Одягався тепер пристойно. Наче я та перспективна молодь, у котрої в головах каша зі стартапів та мотиваційного гівна. Сьогодні мене ніхто не впізнавав.

***

Пролунав телефонний дзвінок. Всі присутні глянули на мене. Слух не одразу повернувся, то ж я не зрозумів того, що розуміли всі інші. Дзвонив мій телефон.