Стрімер

Розділ 147.

Відступали обережно. Не хотілось, щоб той горе-кулеметник кинув навздогін гранату. Не кинув.

- Ми не можемо його так залишити! – бурмотів Ігор. – Він не протримається довго!
- Протримався якось до цього часу, – відрізав Вавилон. – Скажемо, що не знайшли нікого.
- Не думаю, що це хороша ідея, – встряла Гера. – Я не буду брехати, коли Арсен запитає, що тут було.

Я покосився на Валерія, котрий не випускав з лівої руки маленьку камеру. Він все фільмував. Якщо ми дивним чином вціліємо і повернемось на зелені зони – канал Стрімер матиме контент на кілька місяців уперед. Або інквізитори матимуть достатньо доказів, щоб відправити нас всіх під суд, як військових злочинців.

Повернули. Вузький прохід, підлога засіяна гільзами. На стінах тонкі криваві смуги. Дивне переплетення пустки та минулого жахіття, що тут творилось. Позаду нас мисливець для котрого всі вороги. Попереду невідоме...

- От дідько! — видав Вавилон, оглядаючи стіни. — Впізнаю химеру в дії.
- Впевнений, що це вона? — мені криваві сліди не говорили ні про що.

Тут була жорстока бійня і багато втрат — все, що я знав. Вавилон тим часом обережно провів пальцями по стіні. Підняв одну з численних гільз, понюхав.

- Це сталось кілька тижнів тому, — він роздивлявся все навколо, немов не помічаючи нас. — А може й давніше. Хтось з мисливців підняв тривогу...

Ми обережно заглянули у двері по боках від стіни. Перекинуті двоспальні ліжка, брудні пожовклі матраци недбало розкидані. Тут крові було менше.

- Вони вибігли звідси з автоматами. Спали з ними, мабуть. Передчували, або чекали на щось. Химера забирала їх по одному, нападаючи з темряви...

Повернувся у коридор і посвітив ліхтарем на стелю. Колись біла, тепер вкрита дірками від куль. В такій ситуації я б не здивувався, якщо хтось, підстрелив би й своїх. Але не хотілось про це думати. Взагалі, перебуваючи тут, в місці найжорстокішої бійні, котру доводилось не так бачити, як відчувати та розуміти — багато про що не хотілось думати. Все ставало неважливим, відходило на задній план...

Нас привів до тями крик. Зовсім поруч, за поворотом, де ми залишили мисливця. Постріли. Багато пострілів. Приміщення знову затрясло від вибуху. Про всяк ми порозбігались в різні кімнати. Знову виття.

Я був у тій кімнаті сам, намагаючись скласти ситуацію у своїй голові. Решта групи розділились, лише дула автоматів виглядала з дверей.

Прогнозовано, чудовиська йшли тоді нам на зустріч. І напоролись на останнього захисника застави. Або могли піднятись знизу, куди Гера відкопнула туди гранату. В будь-якому випадку нам пощастило, бо довелось тоді воювати, ризикуючи отримати кілька куль згори.

Тепер гуркотів вже кулемет. Кожний постріл супроводжувався додатковим ляском та дзенькотом опісля, наче додаючи кожній кулі зайвої ваги.

- Це наш шанс! — гаркнув Вавилон. — Можемо вийти так, як зайшли.
- Ми залишимо його віч-на-віч з чудовиськами! — запротестував Ігор.
- Погоджуюсь, треба допомогти! — підтримала Гера.
- Він то не дуже рвався нам на допомогу, — подав голос Валерій. — Я б навіть сказав, навпаки.
- Чорт забирай! Ми всі тут ляжемо! — розлютився Вавилон. — Досить гратись в героїв! Нам ще сирін шукати...
- Та всралась нам та сирін! Там наш брат по зброї! Останній очевидець подій.
- Він хотів нас пристрелити!
- Він провів тут кілька тижнів сам. І довго не вистоїть...
- Його проблеми!
- Так не можна! Це не правильно!
- Лізти під кулі теж не правильно!

Я прислухався до пострілів. Кулемет не переставав торкотіти. Може й дійсно не вистоїть довго. Але здаватись він не збирався.

- Оресте! — покликав мене Вавилон. — У нас два проти двох. Ти не сказав свого слова...
- Погоджуюсь! — підхопив Валерій. — Твій голос вирішальний.

Глянув туди, звідки йшли постріли. Там вороги. А союзник сприймав нас ворогами. Залишити його не дозволяла совість. Допомогти йому означало втратити когось. Ліміт везіння вичерпався.

Я не помітив, коли перестав боятись за себе. Чи не перестав, але перестав звертати увагу на страх. Проте я боявся за них. За Валерія, Ігоря, Геру та Вавилона. Я не хотів втрачати нікого з них. З одного боку: обов'язок, врятувати життя останньому захиснику застави. З іншого — врятувати наш маленький загін...

- Нехай буде по твоєму, — глянув на мене Ігор.
- Вибір за тобою.

Я мовчав, вслухаючись у звуки маленької битви. Якщо прислухатись уважніше, можна почути, як набої рвуть тіла монстрів. Численні тіла. Ніхто не збирався відступати.

Вмить все стихло. Кулеметний гул припинився, як і крики чудовиськ. Тепер було тихо. Бій закінчився. Але хто переміг? Чи переміг хоч хтось?

- Нам час йти, – порушив тишу.

Вавилон ствердно кивнув і вказав рукою напрям. Ігор з Герою переглянулись, але казати нічого не стали. Який би вибір я тоді не зробив — у ньому тепер не було необхідності. Було пізно.