Частина 11. Розділ 127.

67 8 0
                                    

Кілька хвилин по тому я все ще стояв на четвернятах і ніяк не міг віддихатись. Лямки рюкзака тиснули й терли, тож я скинув його геть. Цепеш не стримував глузування. Федот шикав на нього, вслухаючись, чи не будуть варги підривати воріт. Врешті я віддихався, Федот заспокоївся. Цепеш ні.

- А ти любиш залітати з сюрпризами! — не вгавав Влад. — Жаль ворота зачиняти, так хочеться глянути, що там.
- Так тебе тут ніхто не тримає, — я вихаркав пил та бруд з рота. — Сходи, погрійся на сонці.
- Раунд! — промовив Федот.

Ми з Цепешом одночасно глянули на нього. І зареготали.

Спускались поволі. Федот вів, переповідаючи останні новини підземного ринку.

Як виявилось, ми почали бійню, котра тривала ще кілька днів. Всі проти всіх. Врешті перевертням вдалось встановити порядок. Асури засідали в одному з секретних підземних тунелів з делегацією від гангрел. Новий панівний клас на червоних зонах дістався й сюди. Цепеш злився лише при одній згадці про них.

- Вони крім шматувати та гризти взагалі нічого не знають, — пробурчав він у відповідь на історію Федота. — Гірше шабашівців. Політика — річ тонка та делікатна. Це, як створювати механічний годинник...
- З руками по лікоть в лайні, — я не стримався.

Федот коротко реготнув. Цепеш закотив очі. Ми спустились, пройшли ще одні ворота і вийшли в один з численних підземних тунелів. Федот прийняв облік інфанта і повів нас на тьмяне світло ліхтарів. Всю дорогу мовчали. Я іноді задивлявся, як мерехтить та видозмінюється облік перелесника. Вони рідко ходили у своїй справжній подобі. Звикли просто розчинятись, бо їх популяція на межі вимирання. Думаю, тут їх не набереться понад два десятки...

Мій мозок, тим часом, намагався зосереджуватись на дрібницях? Чи вдасться помиритись з Анікою? І чи варто? Чи повернусь я додому зрадником? Як відреагують на це батьки? Що буде далі?

Але на жодній з цих думок я не міг зосередитись. Мозок вперто відкидав ці ідеї, як другорядні. Всередині мене закипала злість. І думки були паливом.

Мене зрадили, здали та залишили помирати. Інквізитор продав мене. Пророк збрехав, люди Арсена збирались мене пристрелити. Я все ще прокручував погоню у своїй голові. Чомусь мені ще стало жаль Гектора. Знаю, він хотів мене вбити. Він монстр. Ворог. Але я поважав його. Поважав за те, що він був вірний своїм камарадосам до кінця. Я поважав його, як воїна, як солдата, хоч він і вибрав не той бік. Він хотів відкритого бою, а помер від кулі снайпера.

- Я хочу випити, — сказав вголос.

Влад Цепеш та Федот зупинились. Переглянулись між собою. Тоді знову на мене.

- Я повнолітній, трясця вашій матері!
- Я думав, мисливці не п'ють з чудовиськами.
- Я теж багато чого думав. І Цепеш думав. Але ось ми тут, під землею в темряві, намагаємось не вступити випадково у щуряче лайно. І це все, що в теперішній ситуації нам залишається.

Вампір та перелесник переглянулись та знову одночасно зареготали.

Ми вийшли на ту частину ринку, де я ще не був. Тут не було торговельних рядів. Зате всюди стояли наспіх зроблені хатки з вивісками. Я не міг прочитати жодну, оскільки мова, якою вони були писані, мені невідома.

Ми протискались вузькими проходами між різними монстрами. Тут була суміш різних різких запахів. Був заклад, де сиділи лише інфанти. Між кількома хатками я помітив бійцівський ринг, де зчепились два перевертні. Вони кидались одне на одного, дряпали кігтями, рвали плоть зубами. Навколо них, від азарту та задоволення, волав натовп.

Пройшов попри великий красивий (у порівнянні з рештою хатин) дім з вікнами. За склом спокусливо махали суккуби. Іноді доводилось переступати через п'яні тіла. Я сподівався, що вони п'яні, але гарантій не було. Тут жодних законів немає. Взагалі. Якщо на сірих зонах ще діяли хоч якісь закони, якщо там була хоч якась спроба систематизації всього того дурдому та анархії — то тут від цих спроб не було й сліду. Щоранку (хоча, які ранки під землею) знаходили нові тіла. Зникнення, работоргівля, вбивства, підпали — кубло чудовиськ гризло самих себе. Я розумів, чому мисливці не прикривали та не зважали на них. Тут чудовиська самі себе доб'ють. Ото б Руслана Печенюка сюди привести. А заодно і його колабораціоністське кодло: Еліос для всіх. Щоб вони тоді сказали, дивлячись на все це? Ось, пане Руслане, ваші майбутні союзники. Ось вони п'ють, б'ються та п'яні сплять у власному блювотинні в перервах між вбивствами та іншими звірствами. І не факт, що лише заради виживання, а не тому, що можуть. Ідіть, братайтесь з цією худобою...

- Ми прийшли, — Федот показав на один з закладів.
- А яка тут ходова валюта? В мене лише людські гроші. В них є термінал?
- Не переймайся, мисливцю, — всміхнувся Федот. — Цепеш платить.

Я глянув на Влада, але той лише кивнув.

- Я ставив, що ти не доберешся сюди, — відповів на моє німе запитання.
- А я вірив у тебе, мисливцю, — перелесник заштовхнув Цепеша всередину. — І я маю прохання.
- Слухаю.
- Це мій улюблений заклад. Давай, щоб не як того разу, домовились?

Я відштовхнув його і мовчки зайшов.

СтрімерOnde as histórias ganham vida. Descobre agora