Стрімер

Розділ 93.

Вдома вже всі спали, коли я прийшов. Мене всю дорогу додому аж трясло від злості. Тому берегиню, тому сирін.

Я вам хто?!

Пішов у ванну кімнату. Лице нагадувало сливу. Синяки, роздерта шкіра на вилиці. Губа розбита, а ясна все ще кривавили. Паскудний день.

Ще й Ліка! Виписувала мені, мовляв, як я смів відправити її нареченого в лікарню?! А така засідка це нормально, нічого страшного. Він ж тільки налякати хотів...

Трясця!

Я почувався смертельно стомленим. Я розумів, що цього не минути. Угода укладена, як сказав Лука. Щоб я не робив, буде тільки гірше. Невже він дійсно має силу змінювати події?

- Ні, Оресте, — сказав сам собі. — Просто ти настільки дебіл, що дозволяєш втягувати себе в таке от лайно. Ще Арсен Гнів обвів тебе навколо пальця, коли ти поліз в музей. Потім Ілай з тим клятим шабашем. Тепер ці двоє. Далі що? Зачисти червоні зони самотужки?

Я розумів, що в мене є ліміт. Сьогоднішні побої дали чітке розуміння, що я смертний, що ніхто згори мене не оберігає. Екстра життя не буде. І мені стало страшно. По справжньому страшно. Страх це нормально, але тепер я був у розпачі. Я не знав, що робити. За щоб я не взявся, це грозило вилізти бійнею.

Майбутнє лякає нас. Лякає, що повітря завмирає в легенях. Я не зізнавався, але мене воно лякало.

Лякала невідомість, неможливість жити колишнім життям. Що, як я не буду більше тим Орестом? Не буду: амбіційним починаючим блогером, не буду просто хотіти чогось? Не буду носитись по сірій зоні в пошуках монстра для відео? Ким я тоді буду!?

Невідомість третьої сірої зони лякала мене. Чи повернусь я? Що зі мною станеться там?

Чи пам'ятатимуть мене тут? Я всміхнувся сам до себе. А яка різниця, якщо я не повернусь? Очі злипались. Я вмився, глянув на себе в дзеркало. Під очима, крім синців, ще й мішки. Додались зморшки.

Я старів. В свої двадцять один, я виглядав набагато старшим. Здавалось, я постарів за один день. Сирін, Берегиня і Пророк. І все це чекає мене на шляху до сірої зони. Але, що як зупинитись? Що, як не йти?

- Ставатиме гірше, — згадав слова Луки.

Я все ще не розумів, чому він сам не покладе цьому край. Він змусив мене перестати дихати. Паралізував силою думки. Але йти на бійню потрібно мені.