Стрімер

Розділ 126.

А якщо подумати, то вони праві. Я робив жахливі речі. Жахливі не лише для народу Еліосу, більшості з котрих глибоко попри мешти всі ці сірі зони. Я робив жахливі речі для людей і жахливі для чудовиськ. Мене можна судити, як воєнного злочинця, що з зеленого, що з червоного боку.

Витягнув з автомата магазин, кинув Ігорю. Потягнув на себе затвор і дістав патрон. Віддав автомат Ігнацію. Патрон викинув геть. Варги не оцінили цього. Їм потрібна зброя. Фанатикам Пророка теж потрібна зброя. Але, дідька лисого їм, а не мої набої! Ні чорта вони не отримають.

Суд буде показовим, сумнівів у цьому не було. Оресте Лютий, вас визнано винним по статтях таких то, й таких то. В'язниць в нас немає, але одну кулю в лоб ми вам виділимо...

Але я не збирався помирати ось так. Поволі відчіпляв магазини з поясу.

- Чи буде в мене право захищатись?! — голосно запитав у присутніх.
- Буде, не переживай, — відповів Арсен.
- Чи зможу я вимагати суд поєдинком?
- Це проти законів зелених зон, — втрутився Ігнацій.
- Але ми не на зелених зонах! — нагадав йому.

Спеціально повернувся до нього спиною, щоб він не прочитав нічого по очах. Позаду, на поясі прикріплена світло шумова граната. Пророку теж не варто дивитись в очі.

- Твоє право, — кутиками губ всміхнуся Пророк. — Всевишній доведе, на чиєму він боці.

Я бачив, як він переміг Ілая. І розумів, що не рівня йому.

- Я все ж ризикну! — гаркнув, щоб чули всі. — Чи будуть в мене суперники на світанку?

Багато з них просто змовчали. Хоч мене і могли вважати зрадником, але вибите мною кубло в колишньому краєзнавчому музеї говорило саме за себе. Хтозна, може сміливці зрештою б знайшлись, але Арсен не дозволив би цього нікому крім Пророка...

Однаково, чекати я не збирався. Світло шумова граната впала Пророку під ноги. Згори того не було видно, тож стрільці на даху інстинктивно заховались, щоб їх не зачепили уламки. Пророк зрозумів, що то, але не встиг нічого вдіяти – власні люди кинулись його захищати своїми тілами.

Вибух. Я єдиний встиг закрити обличчя, щоб і мене не оглушило.

- Не стріляти! – заволав Арсен. – Зачепите своїх...

Я прожогом кинувся до вікна в стіні. Якщо там тупик – мені кінець. Стрибнув. Приземлився в уламки стіни. По брові, щось потекло, дико заболів лікоть. Добре, хоч на лівій.