Розділ 70.

57 9 0
                                    

Далі йшли мовчки. Артур звісно не замовкав, розповідаючи нам історії про ратушу та різні доленосні для Еліосу закони. Але слухали ми в пів вуха.
Повернули вліво і вийшли на круті сходи вниз. Ніяких просторих коридорів не було. В цьому спуску в підвал навіть світла нормального не було. Так ніби до Ілая Третього повернувся.
На запитання, куди ми йдемо, Артур не трудився відповідати. Йдемо, та й все.
Валерій дістав телефон і показав мені.
- Покриття не ловить, — прошепотів він. — Ми спустились під землю.
Спуск вперся в масивні металеві двері.
Артур кілька разів коротко постукав. Двері відчинились і на нас дивилась лиса голова молодого інквзитора.
- Чим зобов'язані? — без тіні поваги запитав той.
- Екскурсія.
- В нас тут вирок, — знітився той. — Майже завершили.
- Я знаю. Тому ми й тут.
Інквізитор оглянув нас, затримавши на мені погляд. Тоді відчинив двері.
Підвальне приміщення було низьким. Висота — не більше двох метрів. Всюди темрява, лише посередині вмонтована в стелю лампа освітлювала коло коричневого паркету. З підлоги тягнулись ланцюги. Тягнулись вони до рук і ніг оголеного товстого чоловіка, котрий жалюгідно скрючився, сидячи на колінах. Артур приклав палець до губ і поманив на за собою. Інквізитор позаду закрив двері і став до них спиною. Ми переглянулись з Валерієм. Робити нічого, треба йти.
Всього крім нас трьох і голого лисого чоловіка в кімнаті було ще двоє інквізиторів. Один з них ходив і читав щось на латині. Ще один інквізитор щось записував у невеличкий чорний блокнот.
Всі в чорному одязі. Всі носили рукавиці. В усіх бліді лиця та короткі біляві стрижки. Мінімум емоцій на лиці. Що ж це за люди взагалі?!
- Радий бачити, Артуре, — сказав інквізитор після промови на латиниці. — Потрібні деталі?
- В двох словах, — Артур кивнув на нас головою.
Інквізитори оглянули нас, не приховуючи зневаги. Що ми для них, як не прості смертні...
- Цей чоловік звинувачується в зраді народу Еліосу. Пункт 7, 8, 12. Він щойно розкаявся (решта інквізиторів реготнули при слові: розкаявся) в лобіюванні законів, що дозволили б демонам захопити території людей. Згідно з статуту Еліосу він засуджений до втрати ідентичності.
Я не знав, що то за пункти і, судячи з вигляду Валерія, він теж не був в курсі. Для звичайних людей це природньо: не знати законів своєї країни. Не нормально. Але природньо.
Чоловік засмикався, коли інквізитор став навпроти нього і поволі почав знімати рукавицю.
- Та ви знаєте, хто я?!
- Знаємо навіть більше.
- Я стільки зробив для Еліосу...
- Щоб врешті його зрадити.
- Я життя віддав цьому місту.
- Ще ні. Але це поправимо.
- Ви не вб'єте мене!
- Технічно ви залишитесь живі.
- Це протизаконно! — з останніх сил запищав чоловік.
Інквізитор підійшов до нього і заглянув у його налякані очі. Жодних сильних емоцій.
- Ми тут закон.
Я думав, що обвинувачений закричить, як я колись при першій зустрічі. Але нічого подібного не сталось. Інквізитор став на одне коліно, приклав долоні тому до скронь і почав щось шепотіти.
Ми з Валерієм, самі того не хотячи заглянули в лице обвинувачуваному.
Ніякої болі та страждань. Страх проходив. Лице розгладжувалось, стаючи спокійним та безтурботним. А ось очі ставали туманними. Він ніби дивився на нас, та не реагував. Ніби не бачив.
Все завершилось швидко. Інквізитор забрав руки, завершивши свій монолог на латиниці. Оголений чоловік закрив очі, його тіло обмякло і він ліг на землю, скрутившись калачиком.
- Що з ним? — спитав Валерій.
- Ми забрали його свідомість, — пояснив хтось з присутніх інквізиторів. — Тепер він не знає, хто він. Він не пам'ятає нічого й не усвідомлює того, що навколо. Тепер він може лише сцяти під себе і їсти з ложечки, доки не його тіло не забуде як дихати. Овоч.
- Чому ви просто не пристрелили його?! — я не зміг не поцікавитись.
- Ми не вбивці, мисливцю, — ледь-ледь посміхнувся інквізитор.

СтрімерWhere stories live. Discover now