Стрімер

Розділ 134.

Камера у Валерія працювала, тож він не втрачав можливості знімати усе під ряд. Автомат Вавилона довелось нести мені. Валерій міг би замість камери взяти обріз, але я нічого не казав. Якби не він, від нас залишились лише обглодані кістки. А банші й далі вбивала кожного, хто наблизився б до її лігва.

- Не можу повірити, що я її завалив. Це ж банші! Про них стільки страшних історій ходить. Ти бачив їх колись?
- Хіба на картинках. І в університеті Хельсінга є забальзамований труп. Вони рідкість серед своїх.
- А якщо доставити потім її тіло? — поцікавився Валерій, кривлячись під вагою Вавилона.
- Ти їй голову зніс. Толку з неї тепер комусь? Встиг зняти розправу?
- Та де там! — Валерій вже й сам жалів про це. — Не було часу думати про таке.

Вавилон застогнав. Голова опущена вниз, на груди. Ох і болітиме його, коли прокинеться. Ми йшли далі. Я сподівався, що нічого страшнішого за ягу нас вже не зустрінеться. Але ми йшли на третю сіру. Тунель поки був найбезпечнішим місцем.

Врешті за поворотом з'явилось світло. Валерій зрадів, але я лише шикнув на нього. Невідомо, що там. Стрільба та крики могли привабити когось звідти. Нарешті ми вийшли з тунелю. Поклали Вавилона біля стіни. Валерій залишився чатувати з обрізами та моїм револьвером. Я ж озброївся Грозою і поволі пішов на вихід. Зняв запобіжник, готовий відкрити вогонь. Йшов обережно, намагаючись не шуміти.

Ще трішки і я побачу те місце, куди бояться лізти люди та чудовиська. З краєзнавчого музею колись відкривався вид на мінні поля, котрими пройшов Ігнацій. Але решту приховував туман...

Зупинився перед виходом. Вдих. Видих. Швидко вийшов, направивши автомат на потенційного супротивника...

Не було нічого. Жодної загрози. Було тихо. Очі засліпило, від світанкового сонця, довелось примружитись. Але ось очі звикли. І переді мною відкрилась дивовижна картина. І добре, що відкрилась вчасно. Тунель виходив у провалля.

Третя сіра зона починалась великим кратером. Я обережно поглянув униз. До протилежного боку було з кілометр. Але я міг і помилятись. По краях серпантином йшла дорога. В стінах продовбані тунелі. Ми були майже на горі. Через кратер проходив старий залізничний міст. Поглянув униз. Я наче знаходився всередині мурашника. Всюди тунелі, переважно зроблені людьми. На самому дні, в тіні була вода. Її поверхня почорніла від того, що сонце ніяк не потрапляло вниз.

Позаду долинули кроки. Повернувся, готовий відкрити вогонь... Вавилон йшов сам, але Валерій підстраховував збоку. Відомий мисливець був блідим.

- Ти автомат опусти, — шепотом сказав він.
- Радий, що ти живий, — виконав команду.

Хотів віддати йому автомат, але Вавилон жестом показав, що непотрібно. Стрілець з нього фзараз далеко не найкращий. Він поволі вийшов з тунелю, прикриваючись рукою від світла. Валерій замінив батарейки в камері та поспішив за ним.

- Дорогі підписники! — захоплено звертався він. — Це вперше ви бачите кадри прямісінько з третьої сірої зони. Ну що я можу сказати...
- Трясця його матері! — вилаявся Вавилон.

Валерій обурено глянув на нього. Вавилон підніс долоню до губ, мовляв: вибачте, не спеціально.

- В чому проблема? — тихо поцікавився в нього. — Ми ж на третій сірій, вірно?
- Вірно, — Вавилон оглядав кар'єр. — І вийшли якраз там, де виходити було не потрібно. Ми прямісінько в могильнику.