Стрімер

Розділ 111.

Я вибив. Валерій питально глянув на мене.

- Завтра ввечері інтерв'ю на передачі Бринника.
- Це добре для каналу, чувак! — зрадів той. — Буде ще більше спонсорів.
- Куди вже більше, — скривився, не ховаючи іронії. — Хіба ми проміняємо наші енергетичні батончики на когось іншого? Нізащо у світі!

Вавилон зареготав. Валерій набурмосився. Далі до воріт дійшли мовчки.

Скориставшись мовчанкою, я поринув у роздуми. Слова Луки про якусь незрозумілу угоду, потім вчорашнє (чи то вже сьогоднішнє) пророцтво Аніки.

Смерть йде за тобою, Оресте... А то я сам не бачу. Болотяники, яги, вампіри та упирі, фалмер, люди Пророка. Здається, більше вмити руки кров'ю я вже не міг. А для чого все це? Навіщо стільки смертей? За що?

- Оресте?! Трясця, Оресте! — гаркнув Валерій, смикнувши мене за плече.

Я швидко закліпав. Заснув на ходу?

- Ти йти будеш, чи ні? Мисливці на стіні нервують.

Попри мене пролетів сканувальний дрон. Двоє стрільців на стіні вичікувально спостерігали за мною. Анумо, викину якусь дурницю, чи ні? Обійдетесь, панове.

Потряс головою, відганяючи сонливість і поспішив на зелену зону. Дім, милий дім.

Вавилон попрощався, варто було лише пройти ворота. Ми з Валерієм по черзі потиснули йому руки. Вавилон пішов вздовж муру. У свої справи він вводити нас не став. Ми провели його поглядами і перейшли дорогу.

- Ти трахнув суккуба, — знову почав Валерій.
- Вона дещо сказала, — я намагався не помічати його посмішку.
- Запитала мій номер? — зареготав Валерій.

Коли я переповів йому її слова — він перестав реготати. Мовчки дослухав, тоді дістав цигарку. Простягнув мені пачку. Подумавши, вирішив не відмовлятись.

- Це срака якась, — видав Валерій. — Знаєш, її слова мають зміст. Треба з цим щось зробити, чувак.
- Наприклад?

Про Сирін та угоду з Лукою розповідати не хотілось. Вилізуть дуже незручні запитання. А відповідати на них не хотілось.

Ми пройшли в один з провулків.
- В нас зараз війна на другій сірій. Мирні демонстрації, котрі можуть перейти в НЕ мирні. Ми на порозі хаосу.
- Так що ти пропонуєш? — затягнувся так, що аж запаморочилась голова.

Валерій промовчав. З цигаркою в зубах, поправив окуляри. Ми повернули в глухий кут. Пройшли старі мішки з піском, з колючим проводом на них. Тут не було вікон, а на дахах збудовані позиції для стрільців. На стіні надпис чорною фарбою, котру не забували поновлювати: "Сюрприз, Виродки!" Перша зелена завжди була готова до нападу. Ми обоє присіли на мішки. Затягнулись одночасно.

- Оресте, зараз наш час вистрілити та запам'ятатись в історії. Ми можемо зробити щось важливе, — його очі загорілись. — Уявляєш?! Ми можемо повести тих людей!
- Чувак, — випустив дим вгору. — Тебе кудись не туди несе. З чого ти взяв, що комусь є до нас діло окрім відео? З Пророком вирішив змагатись?
- А чому б і ні! — Валерій захопився. — В нас поки немає негативної репутації. А що є в нього?

Я знизав плечима.
- Армія фанатиків, зброя, сили вбити носферату, дар впливу на людей. Цього вистачить? Бо список неповний. Мені є де розгулятись...
- Оресте, його бояться, а ми можемо перетягнути його потенційних послідовників...
- Навіщо?
- Вб'ємо кількох зайців. Хаос не зупинити, але можна контролювати. З всієї цієї історії хтось вийде переможцем, а хтось і програє.
- А когось винесуть вперед ногами...
- Час нам долучитись! Нас слухають, значить думку Стрімера почують! До нас прислухаються. Знайшовши необхідні слова, ми зможемо зробити свій внесок в історію Еліосу...

Згадалось, як Артур Гордий водив нас коридорами мерії. Показував нам картини різних історичних епох. А потім почались білі стіни. Артур тоді відповів, що тут буде та історія, котру творитимемо ми. Я слухав тоді у пів вуха і зовсім забув про це. А Валерій, здається, не те щоб не забув — він пам'ятав. І хотів туди потрапити. Він нервово перебирав руками. Перша його цигарка розмінялась на другу швидкими затяжками.

- Зараз в Еліосі кілька сил, — він не помічав скепсису в мене на обличчі. — Нам варто приєднатись до когось з них.
- Мене і так влаштовує...
- Головне, — він не слухав. — Не прогадати момент. І вибрати правильну сторону. Висловити свою громадянську позицію. Спочатку натяками у відео, потім під час інтерв'ю...

Він захопився так, що не одразу помітив, коли я встав і пішов геть. Сонливість та голод ось-ось мали мене здолати. Лише питання часу.

- Ти куди? — крикнув у спину Валерій.
- Здогадайся, — я був ситим по горло його демагогією.
- А як же наша громадянська позиція?! — з розпачем крикнув він.
- Вертів я її! Здогадаєшся на чому?!