Зв'язку все ще не було. Дивна магнітна аномалія просто вбивала весь сигнал. Я підняв телефон над головою, проте дисплей безрезультатно дивився на мене. Нічого. У решти ситуація не краще.
- Потрібно спробувати на висоті, — Вавилон безапеляційно прокоментував ситуацію.
Спочатку ми спробували піднятись до другої сірої зони. Зупинились ми за двадцять метрів від ряду табличок: мінне поле. Як колишній студент Ван Хельсінга, я знав цю хитрість: мисливці заносили таблиці вже на територію мінного поля. А монстр буде думати, що він у безпеці й піде далі...
Сигналу все ще не було. А при підході до мінних полів сказилась уся техніка. Телефони вимкнулись, камера Валерія розрядилась.
- Магнітна аномалія, — пояснив Вавилон. — Я й забув зовсім...
Ясно, чому магнітні міни працювали стільки часу. Аномалія при вибуху перезаряджала їх, створюючи мінімальне вікно. Але дивлячись вдалечінь, я розумів, що встигнути практично неможливо.
Довелось спуститись. Нам жодної загрози від цього не буде, а ось електричні прилади могли запросто перестати працювати.
До могильника ми повертатись не хотіли, від слова: зовсім. Якщо ми не розбудили мешканців першого разу — не факт, що не розбудимо і вдруге.
- Підемо в обхід, — пояснив Вавилон. — Можна було б піти тією ж дорогою, що мав піти й Ігнацій, але то довго. Часу все менше. Потрібно встигнути до заходу сонця.
Я глянув у блокнот на криві нечитабельні помітки, зроблені під час розповіді Вавилона.
- Так, куди нам?
Замість відповіді, Вавилон показав нам на окопи.
- Пройдемо там.
***
Про полтергейстів нам відомо мало. Ми знаємо, що це згустки енергії, не видимі людському оку. Безпосередньо на людей у них влади немає, але нічого не заважає їм кинути в нас важким предметом. А ще гірше, якщо предмет виявиться гострим...
Вавилон забрав у мене автомат і поліз в окопи першим. Валерій слідом. Я замикав. Як виявилось, окопи були не по пояс. Ми йшли коридорами, що сягали нам по шиї. Іноді зустрічались розгалуження та підйоми, де вже висота якраз сягала по пояс. Валерій не дуже розумів, навіщо, але пояснювати ніхто не поспішав.
Річ у тім, що такій будові траншей був зміст. Мисливці позиційно відстрілювали навали монстрів. А коли не могли втримати позиції, то заманювали чудовиськ у вузькі тунелі, де ті не могли використати чисельних переваг. А територія між траншеями була замінована. Іноді мисливці згадували, що в часи найбільшого наступу вони могли завалити прохід тілами чудовиськ...
Але зараз нічого не було. Ми просто йшли коридорами в котрих несло сирістю. Гуляв вітер, змушуючи землю осипатись. Йшли швидко, але обережно. Валерій вертів головою, прислухався.
- Ніби крики, — прошепотів, вслухаючись.
- Биииий!
Вітер завивав, шарпаючи мішки з піском, розсипаючи землю. Здалеку, здавалось, ніби то все ще останні захисники несуть свою варту. Вітер пройшов бічним тунелем. Мені здалось, що позаду пролунав заклик бити чудовиськ. Але нікого не було.
- Наче живі голоси, — продовжував Валерій. — Глянемо, що в бічних тунелях?
- В жодному випадку! — прошипів Вавилон. — Якщо підеш за голосами занадто далеко вбік, ризикуєш не повернутись.
- Та це ж лише вітер, — скептично сказав я.
Вавилон зупинився. Прислухався. Я помітив, як він швидким рухом пальця, зняв автомат з запобіжника.
- Це не вітер, Оресте.
Обернувся. Крики посилювались. Вслухався. До нас доносився звук чобіт. Багато людей бігло до нас. Все ближче й ближче.
Вавилон зірвався з місця. Ми прожогом кинулись за ним. Я не бачив нікого позаду себе, але чув, як гуркіт чобіт наздоганяє нас. Вони все ближче. Ноги ставали ватними, мозок ні про що не думав, всі думки витісняв страх...
Вавилон миттю повернув у вузький бічний тунель. Ми б з Валерієм пролетіли повз, але він схопив нас обох за шкірки й потягнув на себе. Я не встояв і поточився на них обох. Наша трійця розтягнулась у вузькому окопі. Кроки все ближче.
- Жодного звуку, — прошипів Вавилон. — І щоб не рухались!
Міг би й не говорити. Валерій заціпенів від тієї хвилі страху, що швидко накочувалась. Хотілось забитись у якусь нору і молитись, щоб все це завершилось. Вавилон стиснув щелепи. По щоці пішли сльози. Мені хотілось закричати, тож закрив рот долонею.
Звуки все ближче. Гуркіт чобіт. Хтось біг. Гучне: бииий. На мить мені здалось, що по землі пройшли тіні. Страх став нестерпний. Заплющив очі...
Все стихло. Я вже не дурів від страху. Стало легше. Вавилон поплескав мене по щоках.
- Минуло. Тепер хутко звідси, бо скоро повториться.
Валерій підніматись відмовився, тож довелось вдарити його для прискорення розуміння, що ми все ще живі. Оператор врешті піднявся, але йшов невпевнено, попри сичання Вавилона.
- Я думав, такі аномалії лише вночі, — сказав шепотом.
- Я теж, — відповів мисливець. — І це ледь не коштувало нам життя.
Якби невидима аномалія дісталась до нас, ми б стали покійниками. До сьогодні я вважав такі речі просто байками. Я знав, що існують полтергейсти, мало того — я очікував тут на зустріч з ними. Але це...
Як потім розповів Вавилон, це сліди розлому. Невидима сила пам'ятала місця кривавої бійні, щоразу проєктуючи це тут. Найгірші бої проходили саме тут. Стало зрозумілим, що сльози у Вавилона пішли не від страху, а від образи.
Аномалія проєктувала тих людей, котрі могли бути його друзями, братами по зброї. І ось, що від них залишилось. Лише вітер, відгомін та тіні на землі.
Ми поспішали. Розуміли, що скоро знову доведеться зупинятись і завмирати. Та поки цього не сталось — ми перейшли на біг. Вітер гудів у вухах. З бокових тунелів лунала стрілянина. Що більше ми заходили в окопи, то більше ставало звуків. На землі вже був цілий театр тіней, замість поодиноких. Попри нас пробігали тіні, лунали постріли, крики та лайка. Але крім тіней нічого не було. Ми стали спиною до спини. Виставив перед собою зброю, розуміючи, що це марна вигадка.
- Обережніше, — шипів Вавилон. — Торкнетесь до тіні й приєднаєтесь до них.
Знову хутко забігли в найближчий боковий тунель. Далеко не заходили, якраз так, щоб нас не зачепило.
- Слідувати точно за мною! — наказав. — Хто впаде, чи затримається — залишу тут! Щоб потім без образ. Тому дивіться під ноги...
- А якщо наша тінь перетнеться з ними? — налякано запитав Валерій.
- А де ти тут їх бачиш?
Ми з оператором одночасно глянули собі під ноги. Хоч сонце ще було на сході, а не над нами, а власних тіней не було.
- Я не знаю точно, де ми, — сказав Вавилон. — Думаю, це перехід між нашими площинами.
- Лімб? — поцікавився оператор. — Типу вічного чистилища?
- Радий, що Данте все ще актуальний, — криво всміхнувся Вавилон. — Не знаю, чи це лімб, та він має обмежену територію тут. Треба пройти її швидко...
Біля нас зірвалась граната. Вуха вловили чавкання від розірваних тіл та пирскання крові. Зовсім поруч зі мною почулось важке дихання перевертня. Рик незрозумілою мовою. І тупіт багатьох ніг. А з іншого боку нові постріли.
Невидима сутичка входила в апогей. Чути війну так само страшно, як і бачити. Вуха вловлювали звук від падіння тіл на землю в перервах між пострілами, криками й лайкою.
Часове вікно аномалії закриється і ми залишимось тут назавжди. Нас не буде. Ось вона — війна про котру мовчать. Точніше, та її частина — котрій смерть не перепона. Люди та чудовиська приречені на вічний бій.
Від неї не рятує зброя, техніка, ряди траншей. Вітер і тіні заберуть всіх.
- Впееерееед!
Знову постріли. Над головою засвистіли артилерійські снаряди. Мисливці в цьому секторі не могли справитись з монстрами й викликали вогонь на себе. Вавилон уважно вивчав тіні на землі, а тоді зірвався з місця й побіг. Ми кинулись слідом. Рухались крок в крок. Вавилон, здавалось, точно знав дорогу і впевнено вів нас за собою. Він поглядав на механічний годинник. І кожний раз тихо лаявся. Значить часу обмаль.
Шум посилився. Тепер я не чув окремих пострілів та криків. Лише одна звукова хвиля тиснула на мозок. Випустивши з рук обріз, схопився за голову.
- Ще трохи, Оресте! — кричав Вавилон. — Ми майже вийшли...
Поряд впав Валерій. Звук тиснув і на нього. Оператор не рухався. Лежав лицем вниз.
- Він вже не підійметься! — кричав Вавилон. — Ти йому вже не допоможеш.
Я впав на одне коліно. Якщо це дійсно лімб, то він не відпускав нас. Схопив Валерія за барки та потягнув. Шум став ще більш нестерпним. Неначе мені знову в лице волала банші.
- Вставай! — кричав йому.
Він не чув. Я впав на бік. Викинув одну руку вперед, хапаючись за землю. Іншою міцно тримав його. Треба тягнути...
- Трясця, Оресте, — Вавилон схопив Валерія з іншого боку. — Ти нас всіх тут вб'єш!
У колишнього наставника з носа пішла кров. Але вдвох ми змогли дотягнути Валерія. Ще трішки...
Шум зник. Все зникло. Залишився лише вітер. Погляд впав на землю. Я знову бачив власну тінь. Вибрались.
- Наступного разу я тебе кину здихати! — гаркнув Вавилон, дивлячись на Валерія.
І одразу ж замовк. Валерій не подавав жодних ознак життя.