- Оресте Лютий, — затягнув Цепеш, піднявши слухавку. — Зловтішатись дзвониш чи співчувати?
Я повернув у пустий провулок, оглянувся чи бува нікого немає поряд. Чисто. Жителі з1 зайняті своїми справами або все ще носяться біля стіни. Сьогодні вони уникнули різні. Хтозна, як буде завтра.
- Владе, що трясця, сталось?!
- Перевибори, мисливцю. Ваша хвалена, людська демократія дала збій.
Я хотів сказати, що інститут демократії не передбачає відривання голів та перерізання горлянок, але змовчав. Не було бажання зловтішатись.
- Нас посунули, — у голосі Цепеша зник сарказм. — Продали й підставили. Самі винні, не побачили переворот у зародку. Клану довелось домовлятись, щоб зберегти наші шкури.
- Тобто, ви все ще на плаву?
- На плаву. На другій червоній у резервації. Деяким пощастило менше, їх відправили на че-3. А там жах, навіть для своїх.
Двоякі відчуття. Я відчув огиду до себе через емпатію до Цепеша і, водночас, полегшення, що він живий.
- Ти моїм здоров'ям цікавишся? Не розчаровуй мене, Оресте. Ти ж не маєш доброго серця. Ти — різник і вбивця, не заперечуй. Бо це змусить мене менше тебе поважати. Чому ти насправді дзвониш?
- Зібрався виконати твій контракт на сирін, — я став говорити максимально холодно. — Можеш допомогти?
- Навіщо мені це?
Риторичне запитання. Я міг би вигадати щось. Але промовчав. Давай, Цепеше, знайди вигоду для себе! Не розчаровуй мене.
- Мовчиш, Оресте? — продовжив Влад після витриманої мною паузи. — Думаю, що так. Я тобі допоможу. Але не безплатно.
- Я вже виконав свою частину угоди.
- Ще ні. Марк Рейдж, ще дихає. А тепер наш двобій став ще більш недосяжним.
- То що ти пропонуєш?
- Витягнути його на сіру зону.
- Як ти собі це уявляєш?
- Вірю у твою креативність. Мені без різниці, що ти для цього робитимеш. Зупини Пророка, змусь червону і зелену зону підписати мир. Можеш хоч всю сіру зону голіруч знищити. Мене це не хвилює, від слова: зовсім!
Я закотив очі. Іноді мене сильно злила така театральна іронічність Цепеша. Зазвичай я стримувався, або намагався побити його своєю іронією. Зазвичай...
- Перестань ламати комедію, — гаркнув у слухавку. — Мені потрібна допомога! Я б не просив тебе, якби мав кого...
- Гаразд-гаразд! Що тобі потрібно?
Я коротко переповів усе, що від нього вимагається. В деякі деталі я не вдавався, наприклад: промовчав про присутність інквізитора. Не факт, що Цепеш заради доказу лояльності новій владі не принесе їм голову людського блогера. Зійде в якості жесту доброї волі. З іншого боку, не виключено, що інквізитор не пожертвує мною за першої нагоди. Я повернув ще в один провулок. Ото вибір: безжальний хитрий інквізитор та... такий самий безжальний та хитрий вампір. Але відступати не було куди.
Я не планував помирати по чиїсь прихоті. Я знав, що недостатньо розумний, щоб спланувати все самому, але не був настільки тупим, щоб сліпо довіритись всім під ряд. Крім однієї людини...
Від роздумів мене відволікла Ліка. Я випадково наткнувся на неї, петляючи між численними вузькими провулками першої зеленої. Сам не знаю, чому. Мій дім знаходився в іншому боці. Але ось я тут.
- Привіт, Оресте, — вона невпевнено всміхнулась.
- Ага, — пройшов повз неї.
Я думав, що буду злитись на неї. Думав, що не хочу її бачити. В той самий час я боявся, що почуття до неї знову поглинуть мене. Але щось було не так. Якась дивна пустка в купі з розчаруванням боролась з чимось старим. Вона підставила мене. Зрадила. Хоча, чого я чекав?
- Ти маєш повне право злитись на мене, — сказала мені в спину.
Я зупинився. Розвернувся. Вагався між поливанням її всіма можливими лайливими епітетами чи просто холодним мовчанням.
- Я зробила негарно, визнаю, — вона обережно підійшла на крок ближче. — Але я не знала, що до такого дійде...
Її коротка пам'ять стерла спогад того, як гнівно вона мені писала. Як я посмів — побити Марка? Я тоді так і не відповів.
- Це все Марк мене наумив, — продовжила Ліка. — Я ж не знала, віриш? Оресте, ми росли разом! Ми з дитинства товаришували. Я буда на твоєму дні народження. Я бачила, як ти на мене дивився колись. Як дивишся зараз...
Вона ще на крок ближче. Згадався її ляпас, коли я наважився її поцілувати.
- Мені шкода, Оресте.
Губи наблизились до моїх. Велика спокуса була поцілувати її у відповідь. Зберись, мисливцю!
Не вийшло, її губи досягли моїх. Я відповів. Мить, про яку я мріяв колись. І ось вона тут, а я не мав сили чинити опір. Ліка знала, куди натиснути, щоб броня не витримала. І натиснула. Зберись, мисливцю...
Її холодна долоня торкнулась моєї щоки. Я обережно поклав руки їй на талію. Пригорнув до себе.
- Оресте? — десь у провулку почувся голос Валерія. — Чувак, ти тут?
Я перервав поцілунок. Вчасно!
- Так, я тут! — відповів йому.
Валерій вийшов з-за повороту. Зміряв поглядом Ліку, здивовано глянув на мене.
- Я тебе всюди шукав, — сказав Валерій.
- Мені потрібно йти, — прошепотіла Ліка.
Ввічливо всміхнулась Валерію. Оператор з кам'яним лицем відійшов убік, пропускаючи її. Вона обернулась до мене, глянула мені у вічі. Я зберіг максимально беземоційне лице. Ліка зникла за рогом.
- Чому ти просто не подзвонив? — запитав Валерія, як тільки ми залишились вдвох.
- Тому й не подзвонив. Оресте-Оресте. Нічому тебе життя не вчить.
- Я пам'ятаю, про вибір м'яса, — пробурчав у відповідь. — Я просто...
- Не втримався, щоб не напаскудити Марку Рейджу?
Я насправді не думав про це, зосередившись на власних образах. Але вийшло так, що Рейдж буде лютувати, дізнавшись про це.
- Однаково він не дізнається, — підіграв Валерію. — Не будемо плямувати таким репутацію Стрімера.
- Звісно, — підіграв Валерій.
Певний час йшли мовчки. Якось занадто багато сталось за один день. А він ще не завершений. Ти нестабільний, Оресте, — видала психолог. Знайомся, твій спаринг-партнер! Дуже люб'язно з твого боку, Вавилоне. Потім Сирін. Примусовий рекрутинг на третю сіру. Тепер Ліка, як сніг на голову. Аніка врешті відписала на повідомлення. Сказала, що допоможе.
Треба гнати від себе ці думки. Ні, не тому що серце швидше стукалось. Інквізитор зможе прочитати мене при зустрічі. А мені б цього не хотілось. Тож відкладу все на потім. Лише уривки та в моменти планування. Я глянув на оператора.
Сказати йому? Все ж, найкращий друг, як-не-як? Оператор питально поглянув на мене. Ні, не варто. Задля його ж добра.
- Чув про твою подорож після завтра, — Валерій, немов думки читав. — Третя сіра. Я просився піти з тобою.
- І як успіхи?
- Сам як думаєш?
- Думаю, тебе послали до дідька.
- І правильно думаєш. То який в тебе план?
- План?
- Оресте, — Валерій закотив очі. — Ти ж розумієш, що я піду туди з тобою? Ти не найкмітливіший серед всіх кого я знаю, але те, як злетить наш канал ти повинен розуміти. Питання, як вмовити інквізитора.
- Ти й думай, — ображено буркнув йому. — Ти ж кмітливіший за мене!
- Перестань ображатись, Оресте, — всміхнувся Валерій.
Я промовчав. Останнім часом це вже стало звичною реакцією на будь-що. Я раптом помітив що словниковий запас в мене зріс, а ось ділитись ним з кимось особливого бажання не було. Так мовчки ми йшли до наших домівок. Валерій іноді щось бурмотів до себе. Думав, як йому потрапити на третю сіру. Іноді він відволікався на роздуми про сирін. Люди на вулицях більше ні про що не могли говорити. Ось вона, небезпека. Війна має одну властивість: нагадувати про себе, коли про неї забути.
Маму я зустрів на вулиці. Для жінки, що знати не хотіла нічого про чудовиськ, вона теж була на вулиці та перешіптувалась з сусідками. Вона обійняла мене, засипаючи розпитами, чи я цілий. Я не став удаватись в деталі, що сирін так і не приземлилась. Міцніше пригорнув її до себе. Сказав, що батько теж в повному порядку. Про третю сіру не розповів. Достатньо з неї на сьогодні.
- В тебе костюм є? — запитав Валерія, пообіцявши перед тим наздогнати матір.
- Та ніби є.
- Знадобиться ввечері. На передачі Бринника. Ти тепер теж гість.