- Оресте, як життя? — запитав Ігор.
- Бери відгул, зброю і погнали на сіру зону.
- Нарешті! За пів години буду біля воріт.
- Так просто? Тебе не цікавить, навіщо мені туди?
- Оресте, мені з високої гори класти, що тобі там треба. Я здурію в кабінеті сидіти! Дякую, що покликав. Валерій буде?
- Ні, — я помахав рукою людям, котрі мене впізнали. — Це не те, що потрібно знімати на камеру.
Перейшов вулицю. Демонстрантів, на щастя, не було. Вони тепер в центрі Еліосу. Для одних Пророк герой. Для інших — предвісник небажаної війни з чудовиськами. Що одні, що інші вирішили скандувати за свої ідеали з безпечного місця.
Нехай скандують. Еліос для всіх! Еліос для людей! Кричати — не мішки тягати.
Ігор дістався швидко. На ходу кинув мені рюкзак зі спорядженням.
- Грім не сходить під себе від злості, коли помітить твою відсутність?
- На здоров'я, — всміхнувся Ігор. — Ніби хтось ще буде розгрібати ті завали паперів.
Я зареготав. Перевірив вміст рюкзака. Бронежилет, тактичні рукавиці, два пайки і пістолет з трьома магазинами. Закрив рюкзак. Переодягнусь по дорозі до Наґу.
Пройшли гермоворота. На випаленій смузі перед стіною були нові тіла. Потопленик, інфанти і троє упирів. Зайвий доказ того, що мисливці на стіні не сплять. Ігор штурхнув мене в плече. Показав пальцем на інфанта.
- Ну той що? — я не зрозумів, на що саме він вказує.
- Дивись, скільки дірок.
- Так вони ж з кулеметів стріляють.
- Так, а я про що!
До мене дійшло. Колись я бачив, як слугу Цепеша прибивало кулями до землі. Від нього мокрого місця не залишилось. А інфант був цілим. Ігноруючи правила безпеки, ми наблизились до нього. Тіло без верхніх шарів шкіри отримало всього три постріли. Я присів, долаючи біль в нозі.
Інфант скрутився калачиком. Він не дихав вже кілька годин. Розвернув закам'яніле тіло. Два пострелені коліна. І ще один постріл в живіт.
Анатомія інфантів подібна до людської. Шлунок в них там де й в нас. І жовч в них така ж токсична. Коли пробивають живіт — жовч виходить назовні і потрапляє в кров. Болісна смерть.
- Ви що там забули?! — крикнули зі стіни.
Без різких рухів ми відійшли від інфанта.
- Як ти побачив з такої відстані? — спитав у Ігоря.
- Зір хороший. А ще він завивав від болі усю ніч.
Упирів і болотяників мисливці просто розполовинили. Хоч можна було зрозуміти, що ті померли швидко.
- Вони посилають повідомлення чудовиськам?
- Ага, — Ігор підтвердив мої здогади. — І в досить доступній формі.
Пройшли випалену полосу. На ринок ми ще не поспішали. Зняли верхній одяг, одягнули бронежилети. Револьвер висів на поясі. Мечі прикріплені до зап'ястків. Ще один пістолет заховав за ремінь біля спини. Одягнули тактичні рукавиці. Накинув футболку і куртку, щоб не було видно, що ми озброєні.
Ринок гудів. Але чулась в тому гудінні пересторога. Монстри ходили групами, недобре на нас витріщаючись. Сам ринок розділився на тих, хто все ще торгував з людьми, і тих, хто вже нічого не продавав. По периметру стояла охрона з чоловіків з автоматами та вовкулак. Вони намагались не перетинатись зайвий раз, але інакше безпеку не забезпечити ніяк.
- Дивно, що монстри не почали мстити нам тут, — прошепотів Ігор.
- Вони сподіваються, що варги не прийдуть сюди, бо тут люди.
- Варги? Я думав вони бояться Пророка...
Він не знав.
- Вони тепер одного поля ягоди. Тримаються за руки...
Перед входом нас зупинив вовкулака. Він піднявся на задні лапи, ставши вищим за нас на добрих дві голови. Гучно втягнув носом повітря.
- Я відчуваю страх, — прогарчав він.
- Митись не намагався? — Ігор теж не ліз за словами в кишеню.
- Що думаєте про Пророка? — перевертень пропустив слова Ігоря повз вуха.
- Класти нам на нього з великої гори. А тепер відійди.
Вовкулака наблизив до мене роззявлену пащеку. З рота в нього смерділо. На мої чоботи капала слина. Я відхилився, відганяючи рукою від обличчя його запах. Ігор поклав руку на кобуру...
- Вони до пана Аркх Наґу! – до нас, немов нізвідки, прийшов молодий джин.
Низького зросту, по людських мірках, він виглядав, немов підліток. Наґу змушував усіх своїх помічників носити костюми трійки. Бізнес повинен мати стиль. У випадку Наґу — пунктик на костюмах.
- Пан, Орест Лютий? — маленький джин звернувся до Ігоря.
- Це він, — кивнув на мене.
Я, наскільки взагалі вмів, привітно помахав рукою. Вийшло не дуже. Перевертень зміряв мене з голови до ніг. Ми не стали чекати. Просунулись попри перевертня і пішли вглиб ринку.
- В Лекса залишилась сім'я, — прогарчав мені в спину той. — Ти зарізав його на суді Богів, пам'ятаєш, мисливцю?
Я лише знизав плечима. Його слова залишились без відповіді.
Пройшли прилавок перевертня з засушеними... сподіваюсь, вухами. Інфант, для вигляду, почав диміти, коли ми проходили повз його намет. Дим спіраллю понісся до таблички: не торгую з людьми. Ми пройшли далі. Як завжди, на мене витріщила свої голубі очі вампірша. І, як завжди, недобре всміхнулась.
- Шабаш пам'ятає, — тихо кинула мені в слід.
Я, не розвертаючь, показав їй середній палець. Колись я здеру той навіс над нею, щоб сонце добряче її припекло. Маленький джин вів нас до Наґу, то зникаючи, то раптово з'являючись нізвідки. З всіх торговців, нас до себе кликали лише джини. Ці торгували з усіма, на кого не розповсюджувалась заборона. І, хто не носив мантій. Але, думаю, балахони Пророка двічі подумали, перед тим, як заходити сюди.
- Як тебе звати? — запитав Ігор.
- Мор-Нахім, — відповів маленький джин, на ходу розвертаючись до нас. — Я тринадцятий племінник Аркх Наґу. Кличте мене Нах.
- Я кликатиму тебе Нахімом, гаразд? — Ігор стиснув щелепи, щоб не зареготати.
- Як вам буде завгодно, — люб'язно всміхнувся маленький джин.
- Нахіме, — я звернувся до нього. — Дозволь запитати дещо?
- Звісно, пане Лютий.
- Зви мене просто, Орест.
- Гаразд, Оресте.
- Що то за люди з автоматами, котрі охороняють ринок?
- Плутонці. Вовкулаки, від Лос Камарадос. Шановний Гектор з Ілаєм Четвертим розпорядились виділити порівну бійців для охорони. Вночі чатують вампіри та інфанти. Ринок — важливий стратегічний об'єкт для всіх...
- Стій, хіба плутоном керує не Ілай Третій? — я зупинився.
Ілай тоді грозився вбити Пророка особисто. Але той все ще продовжував своє існування.
- Шановного Ілая Третього більше немає в живих, — відповів Нахім. — Жахлива втрата.
- Як це, немає?
- Пророк особисто його вбив. Спочатку переміг на дуелі, а потім залишив помирати на сонці. Всі це бачили.
Ми переглянулись з Ігорем. Смертна людина самотужки перемогла могутнього носферату? Мисливці колись ходили цілим загоном на одного і не завжди повертались назад. А тут один Пророк. Тепер ставало зрозумілішим, чому Лука послав мене по Берегиню. Якщо сам носферату не справився...
Наґу якраз переконував потенційних клієнтів купити якийсь порошок фіолетового кольору. Інфант та суккуб преглядались між собою. Слів я не розбирав, але бачив, що інфант готовий купити, а суккуб заперечно похитала головою. Врешті, вони пообіцяли, що подумають. Більш ніж впевнений, що вони не повернуться.
- Оресте! — Наґу розплився в посмішці та розкрив руки для обійм. — Мій улюблений клієнт прийшов провідати старого джина! Як здоров'я? Радий, що тебе виписали. Матінко моя, ну й шуму ти на робив з тими болотяниками! Скільки їх там було? Тисяча?
Я всміхнувся, мовчки потиснувши йому руку. Сьогодні мене його слова навіть веселили. Треба буде в нього щось купити. І я навіть знав, що.
- Що то був за порошок, що ти продавав? — поцікавився Ігор. — Демоній?
- Афродизіаки. В них певні проблеми...
- І та суккуб не може їх вирішити? — Ігор не вірив.
- Їй не пощастило, — розвів руками Наґу. — Ти правий, мисливцю, суккуби знані своїми вміннями та талантами...
Він глянув на малого Нахіма і замовк, намагаючись підібрати корректне слово синонім: повій...
- Психолога? — я вирішив йому допомогти.
- Вірно, мудрий Оресте, — джин зітхнув з полегшенням. — Психолога. Зазвичай, вони самотужки дають ради в таких питаннях. Але не з інфантами. Занадто чутлива нервова система. І ні, пане Ліме, джини не торгують демонієм. Зі смертю Ілая Третього товар перестав поступати. Ви навіть не уявляєте, скільки впливоих мешканців червоних зон точать зуб на Пророка через це.
- А що ж не вийдуть по нього самі?
- Правлячий клан Цепешів заборонив. Ніхто не хоче бути агресором у війні, а це пряма агресія. Не розумно. Мисливці теж не вийшли з-за стіни, значить люди теж так думають.
- А хіба Ілай не муляв нікому з них?
- Цепешам муляв. Їм його смерть на руку. Але подумати тільки: людина перемогла носферату в бою! Один на один, Оресте!
Це дійсно вражало. Носферату — старші вампіри, мали надлюдську силу та швидкість. Вони могли зникати, контролювати людей та інших вампірів силою волі, чого варте лишень, коли Ілай помахом руки змусив Цепеша задихатись.
Влад Цепеш не був носферату, але ми з Ігорем не могли з ними справитись вдвох. а Пророк переміг один.
- Є відео, але якість погана, — Нахім дістав телефон.
Кілька секунд він шукав відео, тоді увімкнув і показав нам. Наґу пройшов крізь прилавок і став поруч. Він теж хотів поглянути.
Знімали здалеку, тож якість дійсно була далеко не кращої якості. Пророк з двома мисливськими мечами проти Ілая з довгою палицею-посохом, з лезами на двох кінцях. Ніколи не бачив подібної зброї, ще й у вампірів. Зображення тремтіло. Іноді нічого не було розібрати, бо десь щось вибухало. Але те, що розібрати було можна, я розібрав. Ілай атакував завжди швидко і завжди з боків. Пророк встигав ухиляттсь в останній момент. Він блокував так, що палиця ковзала по лезу, добуваючи іскри. І бив у відповідь. Бив він занадто повільно для Ілая, але щось було в тих ударах таке, що змушувало старого вампіра збиватись з ритму. Щось, що я вже бачив. Ні, не бачив. Щось, що я відчував на собі...
Вони крутились дзиґами, заходячи одне одному з флангів. Ілай крутив посохом, намагаючись дістати Пророка кінцем леза. Пророк постійно починав з блоку. Відбив удар, або ухилився, і аж тоді атакував. Бив він раз низько, раз високо. Ілай ледь блокував ті удари.
Врешті Ілай не витримав. Один з ударів Пророка переламав його посох. Інший, уколом пронизав Ілая наскрізь. Носферату безсило опустив руки. Пророк повільно витягнув з нього меч, схрестив обидва леза на шиї вампіра...
- Далі ми знаємо, що сталось! — Наґу видер телефон в племінника. — Тобі не зарано таке дивитись? Що я скажу твоєму батькові?
- Наґу, — я став між ним і Нахімом. — Я не хотів би влазити в ваші сімейні стомунки, але я прийшов по інформацію.
- А, фалмер, — згадав джин, ще раз грізно зиркнувши на Нахіма. — Тут є деякі нюанси.
Я витягнув гаманець, але джин підняв руку, зупиняючи мене.
- Для тебе безкоштовно. Тільки це. Так ось, я не знаю, хто послав фалмера. Але я знаю, що він був і на підземному ринку. Там допитувався про тебе. Знаю, що він пробув там кілька днів. Знаю, що Лука хотів послав своїх, кхм, працівників, але безрезультатно. На двох в нього стало менше.
- Навіщо це Луці? Він хотів мене захистити?
- Не думаю, що він взагалі знав, що фалмер шукав тебе. Якщо ці сліпі виродки приходять до цивілізації з третьої сірої, значить проллється кров. Це вбивці, Оресте, і нічого іншого вони не вміють. А вбивства погано для бізнесу.
- Як саме він дійшов до першої сірої? — втрутився Ігор.
- Швидше за все, по підземних тунелях щабашівців. Плутонці Ілая їх, упирів, вибити то вибили, вирізали до ноги, проте тунелі не завалили. Ось різна нечисть іноді пролазить.
Я хмикнув. Дивно чути, як монстр монстра називає нечистю, виродком. Але вголос озвучувати думок я не став. Люди, в цьому плані, — не краще.
- Я радий, Оресте, що ти справився і вцілів. Думаю, на підземному ринку будуть відомості про фалмера. Я зможу їх дістати за кілька тижнів.
- Дякую, звісно ж, але дізнаюсь сьогодні.
Ринок на С1 був, відносно безпечним. Тут намагались дотримуватись порядків. Ринок під землею, в тунелях, був закритим для більшості людей. Там були чудовиська, котрі, з тих чи інших причин, не могли бути назовні. І варто говорити, що ніякою безпекою там і не пахло? Особливо для мисливців. Там нас не любили.
- А як нам туди потрапити? — поцікавився в мене Ігор.
- Через ліси болотяників. Пройдемо по каналізації
- Це самогубство! — крикнув Наґу. — Хтозна, скільки їх там може бути! Оресте, дай мені тиждень, і я дізнаюсь...
- Немає тижня. Але ти правий. Занадто ризиковано. Ще й заблудимось.
- А нас хтось може провести через основний вхід? — запитав Ігор.
- Людей самих тепер не пускають. Хіба, хтось за тебе замовить слово, — відповів Наґу. — На мене не дивись!
- Знаю. Погано для бізнесу. Але дякую, що сказав за це. Є в мене одна ідея.
Я відійшов від прилавку. Дістав телефон. Збереженого номеру не було, тож я почав гортати по повідомленнях.
- Кому він дзвонитиме? — Ігор спитав у Наґу. — Цепешу?
- Швидше за все, — подумавши, відповів джин. — Лука відмовить. Він так і просив передати.
Я не слухав їх. Цепеш теж не допоможе серед білого дня. Та й так не стане допомагати.
- Алло, Мерея? — сказав в слухавку. — А дай мені номер Аніки...