Два наступні тижні я провів сам. В лікарню ордену нікого не пускали. Лише батько кілька разів зайшов, та дав мені телефон, щоб я поговорив з мамою.
- Оресте, як ти? Я так хвилювалась...
- Все впорядку, мамо. Я живий, здоровий.
- Казали ти без ноги...
- Мамо, в мене скільки кінцівок було, стільки й залишилось. Я скоро буду вдома.
- І навіщо ти пішов туди?
Я промовчав. Глянув на батька. Простягнув телефон.
- Сашенька, — сказав він в трубку. — Ореста забрали перев'язати ногу. Так, спілкувався з лікарем. Так-так, танцювати буде, не те що ходити. Гаразд, я теж йтиму. Ввечері буду вдома. Люблю тебе...
Я здивовано підняв брову.
- То ви таки не розводитесь?
- Вона заспокоїлась. Що, маму не знаєш!? Покричить та й вгамується.
- Нагадай мені не одружуватись.
- Я то нагадаю, але ти однаково не слухатимеш.
Він знову відкрив вікно. Дістав цигарку. Я, опершись на милицю, піднявся. Взяв у нього ще одну цигарку собі. Затягнувся.
На вулиці було сонячно. Перед нами, з вікна другого поверху, відкривався вигляд на маленький сквер. Зелена галявина, розділена на двоє стежкою з бруківки та лавочками обабіч. Зараз там гуляв лише один старий. Він йшов поволі, заклавши руки за спину. Стежка впиралась в високу бетонну стіну з колючими дротами згори. Стіна оточувала всю лікарню. Хоч, іноді, віддавало в'язницею. Ні телефонів, ні зв'язку з зовнішнім світом — нічого.
Ще на першій перев'язці мені пояснили: об'єкт засекречений від всіх. Такі правила. Я не сперечався.
Я коротко переповів батьку історію з фалмером. Він слухав мовчки, не перебиваючи.
- Вони дійсно з третьої сірої? — запитав у нього.
- Дійсно, — кивнув мій старий. — Вони рідко сюди ходять. І з під землі рідко вилазять.
- Але як він тоді пройшов?
- Це потрібно буде запитати у застави мисливців, як тільки зникне радіо блокування. А воно не зникне. Бісове мінне поле з магнітними мінами. Хотіли з економити, щоб не завозити туди постійно міни. Поставили магнітні, котрі самі перезаряджаються. От вони покриття і глушать. Хіба перекрикуватись, але недовго. Там і так місцями радіація, як в Чорнобилі колись...
- Де?
- Оресте, тоді ще твого діда на світі не було. І прадіда швидше за все.
- Добре, так що з мінами?
- Та що-що? Вони одна одну заряджають. Одна вибухнула, зробилось вікно. А за кілька секунд знову бахнуло. І не розрядиш їх нічим, лише дорогу обхідну шукати. А з тих, хто її знає, лише один, і то він у варгів зараз. Хіба нести туди подавлювач магнітного поля, але їх мало, і діють вони обмежений період часу. Ще й радіус в них маленький, на загін мисливців його не стане.
- Чому тоді Василь Грім не пошле туди людей? Хтось манівцями, хтось з тою штукою...
- А хто буде охороняти кордон? Це ти — перекотиполе, лазиш де хочеш. Але решті то зась.
- Тепер, — батько став серйозним. — Слухай уважно і, хоч раз, зроби, як я кажу. Ти майже числишся в ордені. Тобто, ти будеш повноцінним мисливцем. Тобі видадуть власний меч, та номерний знак. Але, ні в якому разі не погоджуйся на жодні пропозиції офіційної служби. Навіть якщо погрожуватимуть в'язницею, трибуналом, чи моєю відставкою.
- Я не розумію...
- Чого саме, Оресте? Мій учень, Василь Грім, своїми амбіціями запхав наші голови в одну петлю. Розумієш, мисливці довгий час були самі по собі. Орден був необхідний лише, коли велись активні бойові дії. Зараз — це лише тінь. І нехай залишиться тінню...
***
Лікар, оглянувши шви, сказав, що я можу йти геть на наступний день.
- А шви не розійдуться?
- Ці, не розійдуться. Хіба бігати почнеш. Як рука?
Замість відповіді я поворухнув зап'ястком. Рука, немов дубова, слухалась погано. Але це тимчасово. Я вже міг стиснути і розтиснути кулак. Потрібний лише час.
- Щастить тобі, Оресте, — сказав хірург, дивлячись на мої маніпуляції. — Але, знаючи тебе і твого старого, будь впевнений — ти тут далеко не востаннє.
***
Зранку було холодно. Сонце навіть не виглянуло з-за хмари. На доріжці в сквері на території шпиталю вже чекав Вавилон. Середнього зросту, худий, русявий з сивиною на скронях в сірій безрукавці і в чорних штанах. На ногах кросівки.
- Здоров, малий! – всміхнувся мені.
На руках жили, загоріла на сонці шкіра обтягувала його руки, демонструючи міцні передпліччя. Він зміряв мене з ніг до голови сірими очима, почухав орлинний ніс рукою. Тоді погладив себе по щетині.
- Паскудно виглядаєш.
Я лише розвів руками. Колишній інструктор з бойової підготовки, немов і не старів. Кроки його легкі, тихі, немов у того кота. В руках він тримав дві дерев‘яні палиці.
- Тебе заочно зачисляють в орден, я чув? – він кинув мені палицю.
Я хотів спритно спіймати її, але не вийшло і вона з дзвінким стуком впала на бруківку.
- Дивився твою мед карту. Оресте, хіба я тебе так погано вчив?
- Я не завершив навчання.
- Ну, це можна виправити. Захищайся!
***
- Приклади холодне, Оресте!
Батько не був здивований, побачивши синяк під оком і гулю на чолі. Вавилон мене не жалів. Хіба що не бив по зашитій нозі. Але тулуб і голову він таки не шкодував.
- Я думав, Вавилон давно пішов у відставку. Де він був весь цей час?
- Повернувся недавно в Еліос. Не знаю, де його носило, і знати не хочу. Але я попросив його зайнятись підготовкою новачків, поки він тут. Вибив у Василя Грома гроші і амуніцію для його наступного походу.
В ордені мисливців про Вавилона ходили легенди. Казали, він вчив бійців міфрилу колись давно. Точно відомо, що він вчив мого батька. Він і мене вчив, проте недовго.
- Домовився з ним по старій дружбі, щоб і тебе повчив.
- А чому ти не повчиш?
- Оресте, я навчив, чого зміг. На сірих зонах ти вже виживаєш. З монстрами раду даєш. Проте є речі, котрих я тебе не навчу. А він навчить.
- Але що він робить в Еліосі?
- Казав, що полюватиме на Сирін. Прийшов до мене, і сказав, що в Еліосі прокинулась сирін, уявляєш? Старість погано на нього впливає...
Згадав, як Цепеш переконував мене полювати на цього птаха. Броньований літаючий танк. А Вавилон просто прийшов і вирішив влаштувати на неї полювання.
- Сирін тут.
- Що? І ти туди ж?
- Вона тут, — впевнено повторив йому. — Влад Цепеш після суду джинів пропонував мені взятись за неї. Я відмовився.
- Правильно зробив. Впевнений, що Цепеш не збрехав?
- Не на стовідсотків, але я йому вірю?
- Вампіру?
- Скажемо так: в нього немає причин мені брехати.
Батько питально глянув на мене, але не промовив ні слова. Мовчки дістав цигарку...
***
- Ай!
- Немає коли скиглити, Оресте! — кричав Вавилон, легко витанцьовуючи з палицею, котра служила імітацією меча. — Не відволікайся! Ось так! Знову збився. Захищай ноги! Ти зависоко тримаєш меч. Більшість чудовиськ атакують низько.
Вавилон скопіював стиль фалмера і тепер я отримав "мечем" по іншій нозі. Добре, що то була лише палиця.
Звісно, я намагався дістати його у відповідь. Проте він змінював ритм своїх рухів. Вивернувся піруетом від мого удару згори. Зійшовся зі мною впритул і зробив мені підніжку.
- І ось ти знову на землі, — всміхнувся старий мисливець. — Але цього разу вже краще. Ти швидко вчишся.
Я знову піднявся. Вавилон відійшов на крок і зайняв фехтувальну позицію.
- Більшість благородних вампірів, — говорив він, направивши палицю на мене. — Віддають перевагу холодній зброї. Надлюдська швидкість не дозволяє їм взяти щось важке, тож ти можеш зустріти їх з тростиною, в якій вони носять шпагу, або стилет. Друга рука в них для захвату, тому буде вільна. Хоча трапляються й амбідекстери...
Він зробив фінт, цілячись в лице, тоді вколов мене в живіт. Я не встиг захиститись. Замість цього, я рубанув по дузі, збоку. Вавилон ухилився і гепнув мене палицею по щоці.
- П'ята позиція, Оресте! Добре, тепер зміщуйся. Ну, куди нападаєш без фінта? Блок! Добре! Не намагайся дістати мене серединою леза. Кінчиком. Ось так! Добре.
Ми схрестили палиці. Я спробував зв'язати наші імпровізовані мечі і закрутити їх, але він виявився швидшим. Мої нігті на пальцях аж посиніли, коли він закрутив наші дерев'яні мечі і коротким ударом знизу в гору вибив палицю в мене з рук. Вона зі свистом полетіла в гору і дзвінко стукнулась об асфальт. Вавилон не тратив часу.
- Ай! — схопився за лікоть, на котрий і прилетів удар.
***
- Мама вже не дочекається, коли ти повернешся, – батько знову стояв біля підвіконника, опершись на нього.
Я промовчав. Мамі важко з нами, але інакше ніхто не міг. Небезпека робить людей, котрі до неї звикли – своїми рабами.
- Чому угода Луки така важлива?
Батько почухав чоло, добираючи слова.
- Ти бачив, на що він здатний?
- Бачив.
- Лука вміє викривлювати матерію за власним бажанням. Він не старіє взагалі. І він не монстр. Наші сканери не розпізнають нічого дивного. Він міг би спокійно провідати тебе, якби захотів...
- Хто він такий?
- Суддя.
- Я не розумію.
- І не зрозумієш.
***
Видих, удар.
Відскок. Зараза, нога! Фінт. Короткий збоку. По ногах. Блок...
Вивернувся не в той бік і Вавилон посадив мене на землю влучним уколом в тазову кістку.
- Вже краще, Оресте! – похвалив мене. – Ти був близько. Може, наступного разу фалмер не надере тобі зад.
- Будемо сподіватись.
Піднявся. Витер піт з чола. Нога погано слухалась, але вже менше боліла. Шви тримались міцно. Вавилон обіцяв зайнятись зі мною стрільбою, лише заживе рука.
- Завтра мене виписують, – сказав йому.
- Знайдеш мене на полігоні ордену в цей ж час.
Я сів на одну з лавок. Вавилон сів поруч. Старість била по ньому, але він не показував цього. Життєрадісний, енергійний. Наче хлопчак зі зморшками.
- Дивно побачити тебе через стільки років, — сказав, віддихуючись.
Вавилон всміхнувся. Задер голову, глянув на сонце. Зажмурився, насолоджуючись теплом.
- Твій старий казав, що ти можеш мати інформацію про сирін.
- В мене лише приблизне місцезнаходження. Але не факт, що вона ще там.
- Краще, ніж нічого. Дозволь запитати, звідки в тебе інформація?
- Ти не хочеш знати.
- Значить нелюдь. Товаришуєш з нелюдами, Оресте?
- Не з усіма.
- В цьому немає нічого поганого. Доки ти розумієш межу.
- А вона є?
- Є, але в кожного своя. Я бував у місцях, де потвори живуть з людьми душа в душу. Сім'ї заводять, навіть не знаю, як їх назавати. Між расові? Міжнародні?
- Міжвидові?
- Прирівняв усіх нас до тварин? Просте прекрасно, Оресте. Моя школа.
- Я бачив міста, де лише люди. Бачив і навпаки. Гуляв угіддями перевертнів. Бачив вампірські ферми. І бачив звірства людей, настільки жахливі, що монстрам і не снилось. Добра і зла немає. Тепер точно немає.
- Мисливці не розрізняють добро і зло. Це заборонено, хіба ні?
- Все ще машина, Оресте? Видаєш вбиті в твою голову слова швидше, ніж вкусишся за язик? Це не пройде.
- Так ти ж і навчив мене цього.
Вавилон зареготав. Я не заважав. Лише коли він заспокоївся, я продовжив.
- Орієнтовно, сирін на третій сірій. Мабуть, спить. Я виходжу з того, що немає жодних повідомлень про це від мисливської застави. І на зелених ніхто палець в палець не вдарить. Всі зайняті Пророком. Але інквізитор Ігнаціус зацікавився. Навіть хотів мене тягнути на сіру зону. Але щось не склалось з нашим походом...
Вавилон піднявся. Він зібрався йти, але в останній момент зупинився.
- Оресте, якщо правда хоч половина з того, що ти розповів — туди треба йти негайно.
- Не вийде. Я вже казав, що всі зайняті Пророком і його війною на другій сірій зоні. Там поки активні бойові дії. Варто казати, кого вони влаштовують, а кого ні?
Вавилон обернувся, чи ніхто крім нас не почує, і довго й красиво вилаявся.