Рекламу ми таки відзняли. Зі спроби, номер якої грозив перевалити за п'ятдесяту, Валерій врешті всміхнувся і сказав, що зійде. Решту дня мене те і діло, зупиняли перехожі. Хтось просив автограф, хтось бажав успіху. Хтось просив сфотографуватись.
Я не відмовляв. Прийшло повідомлення від Луки. Він нагадав про пошуки. Я нагадав йому напрямок, куди йти. Руки нарешті дійшли руки відписати Ліці.
Серце забилось трішки швидше, коли я набирав текст на дисплеї. Проте я взяв себе в руки і відповів коротко.
- Не дай їй подумати, що вона тобі потрібна, — суворо наказав Валерій.
На тому і попрощались. Валерій поспішав додому, монтувати відзнятий матеріал. Я залишився сам.
Додому не хотілось. В цей ж момент подзвонила Ліка.
- Привіт! — не то радісно, не то схвильовано почала вона.
- Я вже не в чорному списку?
- Ні, я погарячкувала. Буває перед весіллям.
- Мої вітання, — в шлунку похололо.
Весілля. Всі соц мережі гуділи цим. Вони збирались святкувати в "Мисливці". Мовляв, пам'ятають своє коріння.
- Дякую, Оресте, — відповіла Ліка. — Ми могли б зустрітись?
- Звісно! — я вкусився за язик, але було пізно.
- Чудово! — зраділа вона. — Давай зустрінемось в провулку, біля мого дому.
- Я не знаю, де ти живеш.
- Гідності 12, там ще алкогольний магазин: "Відвага". Почекай позаду будинку.
Я озирнувся. Гідності 12 за три вулиці від мене. Окраїни другої зеленої зони. Майже перша. Тож я погодився. Пообіцяв, що буду через п'ятнадцять хвилин.
Пройшов парком, повсміхався людям на лавочках. Потис кілька рук. Підписників прибувало. Мене іноді тривожило, що деякі вітались зі мною: Оресте, друже, брат. Але Валерій попереджав, що панібратства не уникнути. Треба терпіти.
Парки і сквери змінились високими хмарочосами з вузькими вулицями між ними. Сонце не потрапляло сюди. Пройшов улюблений всіма пияками З2 магазин, повернув в провулок. Ліка вже чекала біля дверей під'їзду. Одягнена в джинси та світлу куртку, котра відкривала її плоский живіт. Волосся зв'язане в хвіст. Яскраво червона помада на губах. У вухах великі кільця сережок. Її голубі очі заблищали від сліз.
- Тебе хтось образив? — я прискорив крок.
Ліка відійшла вбік.
З під'їзду на мене вибігло кілька чоловіків. Натовп врізався в мене і повалив на землю. Посипались удари кулаками, ногами, прилетіло навіть палицею. Били не сильно, але дошкульно. Видно, з завзятістю підійшли, з азартом. Я не розумів, що відбувається, того скрутився калачиком, закриваючи руками голову. Проходив і таке — варги били сильніше. Не вперше.
- Достатньо! — гаркнув хтось. — Підніміть його!
Мене грубо схопили, підняли і приперли до стіни. Близько чотирьох чоловік. Міцні, спортивні, короткострижені. Типова гопота. Герої на другій сірій. На першій зеленій місцеві не спустили б таку поведінку.
Хтось з них вдарив мене в печінку. Я збирався зігнутись від кашлю, але не дали. Знову вперли в стіну.
- Зачекайте! Я хочу, щоб він зрозумів, за що отримує.
Марк Рейдж стояв позаду них. Ліка дивилась вбік. Вона не тікала, не виправдовувалась. Просто стояла, неначе мене тут немає.
- Думаєш, я забув, як ти зламав мені ніс при всіх?! — гаркнув Марко. — Ти виродок! Що, весело тобі було?! А зараз тобі весело? Весело?!
Я плюнув на нього, проте не дістав. Слина не долетіла. Але мені в лице прекрасно долетів чийсь кулак. Якби поглядом можна було б щось зробити, я б його спопелив. Його і Ліку. Але тримали міцно. Я не пручався, поки що. Зараз він підійде і...
- Думав, що забереш в мене підписників, славу і дівчину?! Думаєш, я не бачив, як ти на неї дивишся? Не знав? Забудь! Тобі не дістанеться ні моя слава, ні моя майбутня дружина! Зараз вони, — показав на тих, котрі тримали мене. — Зламають тобі ніс. І виб'ють зуби. А потім змусять збирати зламаними руками.
З цими словами він дістав камеру.
- Для колекції.
Я глянув на Ліку.
- Подивись на мене! — гаркнув їй. — Глянь мені у вічі!
- Коханий, можна я піду? — вона не глянула.
- Звісно! Не треба тобі цього бачити. Ти вже все зробила.
- Так, Ліко! — я крикнув їй в спину. — Це буде на твоїй совісті!
Вона зупинилась, лише на мить. А тоді рушила далі.
- Її совість не повинна тебе переймати, — Марко дочекався, поки вона закриє двері в під'їзд. — Хлопці, гасіть його.
Ребра відчули удар коліном. Щоку обпекло від чийогось кулаку. Мене повалили на землю. Я крутився калачиком, намагаючись уникати ударів ногами. Не завжди виходило. Іноді в очах темніло. Але я не відключався. Не можна, інакше мені відіб'ють голову.
Ліка ось так зрадила мене. Ми росли разом, вона недавно була в мене на дні народження. А тепер просто повернулась і пішла. Я ідеалізував її в своїй голові, засліплений емоціями. Може я любив не саму її, а створений у власній голові образ?
Чи вона стала мені потрібною, коли я почав заздрити Рейджу. А я почав. Я не розумів цього. Всі навколо розуміли, але не я. Мрії про велике майбутнє, збудовані на заздрощах...
- Він дихає взагалі? Підніміть його. Добре, тепер ще я приєднаюсь. Тримайте його за руки! Що, не пручаєшся Оресте?! Це тобі за мій зламаний ніс! Ось так! Ви бачили?! Бачили, як голова відкинулась назад. А чули хрускіт? Не чули?! Зараз повторимо!
По лиці текла кров. Одне око ледь відкривалось. Згадався Універ. Мисливці не мають страху. Ми машини. Але чому ж я тоді піддався емоціям?! Ще й таким? Може це побиття — плата за безрозсудність?
Чи це Лука дає мені змогу приготуватись до зустрічі з третьою сірою зоною? Щоб я викинув усе зайве з голови?
- Зараз я тобі все лице зламаю! А потім очкарику твоєму язик вирву! Що?! Печінка заболіла? Тримайте його, щоб не впав! А як щодо селезінки? Ось так! Тримайте кажу! Голову підніміть! Тепер підравлю тобі й друге око...
Зберись мисливцю!
Рейдж стрибав переді мною, як боксер, готуючись до удару. В мене револьвер позаду, за поясом. На зап'ясті під курткою розкладний меч. А я терплю побої...
Рейдж забув про безпечну дистанцію, за що й отримав ногою в пах. Як тільки його зігнуло, я ударив ногою вже в лице.
Великий мисливець-блогер знову розтягнувся на землі, тримаючись за ніс. Меч вилетів мені в долоню.
Махнув...
Крики...
Кілька пальців на землі і бугай притискає те, що залишилось від руки до тіла, заливаючи все кров'ю. Постріл з револьвера і один з найманих биків на землі хапається за коліно, рвучи голосові зв'язки від болю.
- В мене меч і ще п'ять набоїв, — сказав решті. — Вибирайте, куди цілитись і що відрубувати?! Ні?! Ніхто?! Тоді камеру на землю і бігом звідси!
Ніхто не нападав. Хоробрістю вони теж не відрізнялись. Я заховав револьвер, як тільки вони зникли за рогом. Меч тепер теж був складений і прикріплений до зап'ястя. Залишився лише я, Рейдж і два бики: один без кількох пальців на руці, інший — з продірявленим коліном.
Рейдж перестав триматись за ніс. Я з розгону копнув його по ребрах. Він заскавулів, наче собака. Відійшов від нього. Підняв камеру. Перекинув собі відео з камери на телефон і почав надсилання його Валерію. Лишнім не буде. Спробував вдихнути — ніс, на диво був цілим. Торкнувся руками зубів — кілька загрозливо похитувались, але присутні. Не дарма закривав обличчя.
- Вставай! — закричав на нього. — Подивимось, що ти можеш?!
Рейдж не ворушився. Я підійшов, схопив його за плечі...
Він вдарив підло, цілився в пах. Я скрикнув, зігнувшись. Наступний удар Марко наніс у скроню.
Я впав, але швидко перекотився і встав на ноги.
В очах темніло, земля ходила ще від попередніх побоїв. Але я не збирався відступати. Прямий лівою. Одразу ж ногою в стегено. Марка повело вбік. Я повторив комбінацію. Марко зарядив правим мені в щелепу. Зуби ще більше захитались. Я виплюнув кров.
Ми почали ходити по колу...
Марко знову зненацька напав. Обмінялись ударами по обличчю і відскочили. Так кілька разів. Він спробував повторити мою комбінацію: лівий прямий, і лівою ногою в стегно. Я чекав це, тож просто влетів у нього. Повалив на землю, виліз зверху...