Позначка на дисплеї показала 13, і ось я тут. Ліфт клацнув, розсунув двері, і я прибув на останній поверх найвижчої точки Еліосу. Телевежа другої зеленої зони, студія телеканалу: Голос Еліосу. Мої батьки, сусіди, знайомі та знайомі знайомих дивляться тут улюблені передачі, або новини. Не знаю, правда як, проте до вух моєї мами, будь-які відомості про чудовиськ якось не доходять. Слабенько, либонь, намагаються донести. Зате решта все залітає на "Ура". Сам я ні телевізором, ні новинами не цікавився, проте будь-що однаково дійде до тебе в епоху технологій. Не дивись, не читай, не цікався — однаково знатимеш.
Повернув наліво, знайшов кабінет гримера. Постукав.
- Так, заходьте! — крикнули звідти.
Голос приємний, жіночий. Я обережно відчинив двері. Довга кімната. По один бік дзеркала з підсвітками. Столи завалені різною косметикою. В одному з крісел вже сидів ставний чорноволосий чоловік з правильними рисами обличчя та ледь сивим волоссям на скронях. Над ним вже чаклувало двоє молодих дівчат, обережно поправляючи кожне пасмо волосся, та проводячи пензликами (я не дуже розбираючь, як воно називається) по шкірі, даючи їй оливкого відтінку. Одна з них, повненька блондинка в чорному гольфі недбало показала мені на крісло поруч.
В свої сорок він виглядав, наче з обложок журналу. Акуратна зачіска та цапинна борідка, вправна постава. Навіть перед дзеркалом він тримав себе, немов перед публікою. Тарас Бринник, незмінний ведучий найпопулярнішої передачі та мрія всіх домогосподарок за сорок.
- Орест Лютий? — спитав, розглядаючи мене через дзеркало. — Думав ти вищого зросту.
- Камера.
Потисли руки. Я сів у крісло біля нього.
- Камера, — повторив Бринник. — Камера робить чудеса з людьми. А перед цим дрібку магії зроблять гримери. Чаклуночки мої!
Дівчата захихотіли, зайшовшись легким рум'янцем.
Я знизав плечами. Блондинка поправила крісло за мною, оцінила об'єм робіт і з тихим: трясця, почала розчесувати мене.
- Я вже п'ятнадцять років проводжу тут вечори, — продовжив Тарас. — Це важка робота, скажу тобі чесно. Медійність не для всіх. Я іноді заздрю таким, як ти?
- Таким як я?
- Мисливцям, авантюристам і шукачам пригод. Вільні вибирати. Живете на межі життя і смерті. Але потім я розумію, що ми обоє робимо важливу роботу. Тобі не важко, справлятись з своєю популярністю?
- Якось справляюсь.
Від нього на мене нападала втома. Навіть в розмовах зі мною, він немов купався в променях свого нарцисизму. Раніше нас вчили: не знаєш, як себе вести — поводься холодно. Тепер мені навіть не доводилось прикидатись. Перед очима все ще стояла картина розвіювання Аріка. Вирок був безапеляційний. Арік просто повлі перетворювався на попіл. Не було болі, не було криків. Лише розчарування. Він покидав цей світ з відчуттям, що його так і не зрозуміли. Наґу не промовив ні слова. Весь біль в його очах сказав тоді нам все. Не вберіг.
Не вберіг...
- Ти мені подобаєшся, Оресте Лютий, — голос Тараса повернув мене в реальність. — Виважений, холодний. Скільки тобі?
- Двадцять один.
- В тебе є дівчина?
- Немає.
- Ви чули, вовчиці мої? Гляньте який красень і без дівчини!
По їхньому фирканню я зрозумів, що вони, м'яко кажучи, зовсім не здивовані. Для них це виглядало очевидним.
- Я тебе розумію, як ніхто, — сказав Тарас. — Ці всі речі забирають час. Ми робимо важливу роботу, ти і я. Немає часу на це.
Він встав, ще раз глянув на себе в дзеркало. Гримерші, немов ті лані підскочили до нього, чекаючи схвалення. Бринник поцілував обох в губи, поплескав мене по плечу:
- Побачимось в студії, Оресте. Дамо людям шоу, еге ж?
І не чекаючи відповіді пішов на вихід.
Я залишився там ще хвилин на двадцять.
- Хто тебе так стриже?! Боже, з ким доводиться працювати?! Ну як так можна запустити себе? Що ви там, настільки відстали від цивілізації, що забули про елементарні засоби догляду за шкірою?! Це що в тебе на шкірі? Масло!? Що ти з ним робив?! Ах револьвер він чистив! Галь, ти це чула?! Він чистив револьвер!
І так проходив мій час. Дивно, як швидко вивітрилась їх привітність. Я ж не Тарас Бринник. Не ловелас, не причина охів і ахів сорокарічних жінок. Нічого панькатись зі мною!
Гримували мене, як могли. Порохові гази, котрі залишаються на руках і лиці, привели їх в стан первісної люті. Блондинка голосно видихала, кожний раз, коли бачила нову перешкоду для створення ідеального образу. Врешті прийшла її подруга. Обидві глянули на мене, як судді на підсудного.
- Може бути. — такий був вердикт. — Сподіваємось з чудовиськами ти даєш раду краще, ніж з зовнішністю.
- Сподівайтесь, — буркнув я.
В двері постукали і, не чекаючи відповіді, зайшла ще одна дівчина. Низька, але струнка з каштановим каре до плечей та виразними голубими очима.
- Оресте Лютий? — тонким голосом поцікавилась вона.
Кивнув.
- Мене звуть Катерина. Я твій асистент на сьогодні.
- Хто?!
- Допоможу тобі виглядати сьогодні на висоті. Він готовий? — запитала гримерів.
- Зробили, що могли, — обидві синхронно закотили догори очі.
Катя кивнула. Всміхнулась мені, взяла попід руку і повела на вихід. Я попрощався з жінками, ввічливість ніхто не відміняв.
- Запарили вони мене, — прошепотіла Катя.
Ми йшли по довгому коридорі. Зелений килим на землі, на стінах фотографії всіх відомих гостей телеканалу. Попри нас туди-сюди носились люди. Катя іноді віталась з ними.
- Моє завдання, — на ходу пояснила вона. — Не дати тобі бути посміховиськом. Ти вже зрозумів, думаю, як до тебе ставитиметься персонал.
- Не тупий.
- Добре. Ти не тримай на них зла. Такі вже є. Занадто високо працюють. Повітря розріджене, впливає на їхні курячі мізки.
- Тут всі такі?
- Ні, не всі, але більшість. Звикай.
- Я не планую бути тут частим гостем.
Катя глянула на мене. По доброму всміхнулась.
- Перше, — почала вона. — Не передавай привіт нікому з самого початку. Не перебивай, Тарас того не любить. Взагалі, звертайся до нього на Ви. І без панібратства, то він лише прикидається. Насправді ніхто цього не любить. Смійся, коли жартуватимуть. Якщо вмієш — жартуй сам. Не вмієш, то сиди корч з себе крутого мисливця. Ніякої лайки в студії. І намагайся уникати політики і протестів.
- А якщо не вийде?
- Якщо не вийде, ми однаково виріжемо. На дозйомці ми задамо тобі кілька запитань і змонтуємо твої відповіді, якщо не вистачатиме екранного часу. Це ж не прямий ефір. Ти ж не хочеш стати персоною нон-грата!? Звісно ж не хочеш! Це шоу бізнес, Оресте. Прийми прості правила і він відкриє перед тобою багато дверей.
Я зупинився. Катя інстинктивно пройшла кілька кроків, тоді зупинилась. Обережно глянула на мене.
- Я мисливець, — тихо, але вперто сказав їй. — Які двері це відкриє переді мною там?
- Там, це де?
- На сірих зонах. Там мене це не захистить. Поясню просто: мені ніхто тут не робить послугу, запросивши сюди. Тому скажи все, що мені ще варто знати і давай закінчимо з цим якомога швидше!
Катя зміряла мене поглядом з голови до ніг.
- Публіка тебе полюбить, — сказала вона. — Але точно не Бринник.
- Це я, якось, переживу.
- Тоді ходімо.