- У них справи. - коротко відповів я, злегка ігноруючи його, дивлячись як паро чоловіків заходять та йдуть на середину. Вигляд у них був ну дуже пристойний.
- Які?
- Це уже не наше діло. - махнув рукою я, але хлопець не замовкав, тому мій терпець нарешті зірвався в я вигукнув. - Карен, Марчело зголоднів, маєш щось для нього?
- Ей, що ти робиш? - зашипів він.
- Звичайно маю. - щасливо скрикнула шатенка і прямому значені запхала йому до рота печиво. Королева Модних не зупинялась і почала щебетати, що це печиво від її улюбленої, приватної кухарки і вона спеціально взяла у неї рецепт.
- Популярність може тебе погубити. - отруйно процідив йому на вухо я та усміхнувся. Хоч тепер, коли Уолсон годувала брюнета печивом, було набагато тихіше. І нарешті, я міг сфокусуватись на чоловіках у модних, чорних костюмах. Їх було троє і кожен різний на зріст. Мене дуже цікавило навіщо вони сюди прийшли. Якщо потрібно було виголосити промову, то можна було зробити це у залі.
І тут, двері непоспішно відкриваються і у приміщення заходять гарно вбраний директор. Цей костюм радше підійшов би для каліки, але, що робити? Чорний, із фіолетовим і зеленими візерунками на тканині костюма та ціпок. Але навіщо? Він ж здається не хромає? Так?
- Я радий вітати вас.... - я почув лише паро слів, сказаних директором. Далі все пішло як по маслу, в очах почало розпливатися і я забувши геть усе на світі, заснув на парті.
Прокинувся я лиш при кінці, коли почув дуже знайому мені фразу. Я витріщився на них і тоді неочікувано для себе, штурхнув Марчело під бік й спитав.
- Ти знаєш хто вони?
- Звичайно. - пирхнув брюнет, даруючи мені короткий, нахабний погляд і далі вертаючи погляд у телефон. - Це брати Джозефани - найкращі спеціалісти із бізнесу, а ще .... маркетингу, спонсорства, також вони члени міжнародної групи... і багато ще у них цих занять.
Я лайнувся на себе й підскочив на місці, коли помітив, що вони рухаються до виходу. Я потратив достатньо часу, щоб скинути з місця Марчело та побігти за ними, із синею папкою, у якій я зберігав усі свої розрахунки, плани та схеми. Я знав, які хороші ці професори у своїй діяльності. І як би було добре заручитися їхньою підтримкою у майбутньому. Я вибіг із класу та почав шукати їх. Моє серце шалено билося, а очі рухалися, намагаючись знайти хоч частину потрібних мені людей. В середині шкріб розпач та каяття. Я майже втратив надію. І тут, пройшовши ще паро кроків, я побачив їх. Брати Джозефани стояли просто переді мною та із зацікавленою посмішкою та легким збудженням розмовляли із якимось хлопцем, що показував їм свій план із якимись схемами.
- Це чудово, хлопче. - похвалив його товстунець і зробив легкий рух, що міг означати знак дружби. Мені здалося, що моє серце - це кришталева річ і її взяли та із усієї сили кинули об землю, а потім розтоптали ще на дрібніші кусочки. Я тяжко видихнув та ніяково потер шию. Це видовище розстроювало мене і я волів би на це не дивитись. Мої пальці зі злістю почали згинати обкладинку паперів. Не дивитися, як з-під моїх рук забирають мою мрію. Я обернувся та рушив. Моїх думок неможливо було розібрати, їх наче покидали на одну купу і вони сунули на мене, як роздратовано тварина. Згадка про те, що я ще маю провести міні-урок із Лізою, остаточно мене добила. Я рикнув та зі злістю штурхнув двері, що мені попалися першими. Я притулився чолом до холодного матеріалу та заплющив очі. Паро вдихів та видихів і мені покращало.
- "І так виграє сильніший." - подумав я і пішов у бібліотеку. Цю фразу я завжди говорив, коли на моєму шляху з'являвся суперник. У мене ще буде шанс показати себе.
- Ти щось довго. - Ліза мило посміхнулась та почала діставати та розкривати зошити, брати ручку із синім, пухнастим наконечником.
- У мене були справи.- промовив я, сідаючи за стіл, навпроти неї та спостерігаючи як вона махає цею ручкою.
- Сьогодні мафії немає, тому які ще справи? - поцікавилась блондинка.
- Лізо, я не залежу від мафії. У мене також є своє життя та плани, якими я не збираюсь із тобою ділитися. - процідив я, відкриваючи книгу. - Так то яку тему ти не зрозуміла?
- Чому так грубо? Чим я тебе розізлила? - насупилась дівчина.
- Ти мене не розізлила. Давай почнемо.
- Я не хочу починати не розібравшись! - наполягала вона і я здався, випалив.
- Послухай, ваше враження про те, що ми практично разом живемо із Мортами є хибним. Якщо ми досить добре дружимо то це не означає, що я буду пристосовуватися до них та слідкувати за ними. Я розумію, що ви спираєтесь лише на очі, але нам усім також дані мозги! - я видихнув і продовжив. - А також Лізо, я не бачу сенсу в цих заняттях або зайвій увазі, тому, що я чудово знаю тебе. І я знаю, що ці безглузді прояви симпатії насправді є грою. Я не хочу у це вязуватися, тому зупинись.
- Що... що ти маєш на увазі? - затинаючи спитала Ліза. Я голосно видихнув повітря.
- "Я пообіцяв, що завершу це." - подумав я, згадуючи слова Чарлі. Він її брат і навіть трішки мій приятель.
- Я знаю, що у тебе є хлопець. Будь йому вірна будь ласка. - на лиці блондинки з'явилася гримаса страждань. - А тепер почнемо.
Я майже пів години займався із Вестон цими уроками. Спершу я забрав її телефон, на який вона часто відволікалася, а потім почав детально пояснювати усе . Напруга, що тривала паро хвилин у повітрі, непомітно спала.
- Це все, що ти мала знати. - мовив я та почав збирати рюкзак. - Я надіюся, що ти зрозуміла.
- Звичайно, що зрозуміла. Мені навіть було цікаво. На наступний раз да...
- Думаю на наступного раз, ти не будеш питати мене, а замовиш собі вищо-класного репетитора. - я закрив сумку та поглянув на годину.
- Ні.... але чому... що сталося? Мені сподобалося з тобою вчитися.... я б хотіла...
- Лізо, у тебе достатньо грошей щоб забезпечити собі хороші уроки. Не забувай те, що я тобі раніше казав. - з цими словами я покинув бібліотеку та рушив у їдальню де панував - Марчело. Я проігнорував його та взяв собі перекус. Неочікувано для мене, паро хлопців із команди у якій я грав футбол підійшли до мене та запросили до себе. Я здивувався, але погодився. Ми добре провели час і поки обід закінчився, й до кінця залишилося якихось 10, нещасних хвилин, я рушив до виходу.
Раптом у моїй сумці щось завібрувало. Я кинувся шукати, думаючи, що це син мафії написав якесь довге повідомлення, де він розсказує як ненавидить своїх кухарок та їхні супи. (Першу частину я слухав цілих 2 години). Але яке було здивування коли до моїх рук попалась нова модель телефона із ніжно милим чохлом із блискітками та білими написи на ньому. Я одразу згадав, що забрав телефон у Вестон під час нашого уроку.