Будні Сплячих Собак

Розділ 23.

Віка повернула ключ у дверях і потягнула їх на себе.

- Проходь! — дозволила Насті увійти.

Вони вирішили не витрачатись на інші заклади й поїхали одразу до Вікторії. Віка викликала по телефону доставку суші. Вино та апероль у неї були.

- Твої не будуть проти?
- Діти у бабусі до кінця осінніх канікул.
- А чоловік?
- Ми не спілкуємось два роки. Пересилає гроші на дітей і то добре. Зараз, вино дістану то й розповім.

Увімкнула світло. Віка жила в новобудові за мостом на Пасічну. Настя оглянулась. Віка належала до тих людей, котрі якщо вже обживають домівку, то обживають по повній. На весь коридор шафа з дзеркалом в повний ріст. На стінах картини. Настя пригледілась. Видавались дорогими. Вона не дуже розбиралась, але розуміла, що Віка недалеко від неї втекла. Ситуація в інших кімнатах була така сама. Всюди якісь дрібниці на сервантах та столах. І всюди порядок. На кухні теж було чисто.

- В мене тут трохи неприбрано, — Віка пройшла в кухню.

Відкрила одну з дверцят і дістала пляшку червоного вина.

- Жартуєш? — здивувалась Сія. — Та тут чистота, ніби ніколи не готували.
- Та не перебільшуй. В мене два спиногризи. Третій з'їхав нарешті. Я багато готую. Ну, сідай, люба, — Віка підвелася на носки й відкрила ще одну шафу. — Зараз, дістану келихи й надолужимо все, що пропустили.

Настя сіла за стіл. Вона бачила таких жінок. Вони тягнуть в дім все дороге, та у великих кількостях, намагаючись надати всьому цьому великого змісту. Зробити ілюзію затишку. Все було нове, тож Настя не сумнівалась, що після того, як чоловік пішов, покупки та обнови в домі лише збільшились.

Перший келих налили до половини. То у Віки давня традиція ще з часів навчання. Обережно цокнулись. Настя зробила невеликий ковток червоного напівсухого. Віка випила половину налитого.

- Я намагалась знайти тебе в соціальних мережах. Але тебе немає ні в інстаграмі, ні у фейсбуці.

Сплячі Собаки користувались соціальними мережами лише, якщо потрібно було зібрати інформацію про клієнтів. Ті щедро залишали всі дані про себе там. Бери що потрібно. Самі ж собаки віртуального життя не вели. Лише в тор* браузері на спеціальних форумах для людей їхнього ремесла. Теж свого роду соцмережі, але без вподобайок та аватарок.

(*Tor веб переглядач, котрий забезпечує додаткову анонімність користувачу, зашифровуючи шлях від комп'ютера до сервера з даними)

- Та якось все не до того, — збрехала Настя. — Знаєш, робота відбиває все бажання сидіти в інтернеті після неї.

Про ненормований графік та небезпеку залишати свій цифровий слід вона не стала розповідати. Сія знала, як затягують соцмережі. В їхніх руках це ресурс для заробітку.

- Так де ти працюєш? — Віка поновила келихи. — В айті?
- Так, — відповіла Настя.
- То вже кілька років популярне. Всюди та реклама, знаєш? А, тебе ж немає в соцмережах, то я розкажу. Коли не зайду в інстаграм то асе пропонують почати кар'єру в айті. І дійсно можна з нуля?
- Не знаю, — Сія знову зробила ковток. — Я ж не з нуля прийшла.
- Ти ще на Україну їздила з математики, — засміялась Віка. — А пам'ятаєш, викладач не повірив, що ти написала ту свою програму?
- Як таке забути? — почервоніла Настя.

Молодий аспірант на комп'ютерній інженерії все ніяк не вірив, що на факультеті вчились дівчата. І що ці дівчата могли кодити. Настя марно сперечалась. Врешті таки довела. А потім ще пів року спала з ним. Кінець кінцем їй стало нудно, та й предмет таки завершився.

Віка таки нічого напрограмувати не могла, вона взагалі випадково туди поступила, маючи дядька декана. Але красива білявка користувалась тим, що вона рідкісна дівчина на факультеті. Завжди знаходився хтось, хто міг зробити їй лабораторні. Так і завершила три курси. А потім заміж.

Настя ж вчилась сама. У школі вона виявила хороші здібності до технічних наук. І поступила в Київ на державний, щоб утекти від матері та вітчима. Враховуючи те, що вітчим в певний момент перейшов межі, а з матір'ю вона так і не знайшла спільну мову — від цього виграли усі. Додому вона так і не повернулась.

В універі вона швидко потоваришувала з Вікою. Вікин дорогий ноутбук все ще містив тисячі рядків коду, що його написала Настя. Іноді навіть писала, щось, що Віка могла видати за свою роботу...

- То як називається та компанія?
- Сплячі Собаки.
- Що? Хто таку назву вибрав?!
- Не знаю, — збрехала вона.
- Смм-ника вашого треба звільняти, — з виглядом знавця Віка підняла келих і простягнула, щоб цокнутись з Настею.
- А тим чим займаєшся?
- Бізнес веду. Маю свій салон краси. Наводимо марафет. Тобі, сонце, треба до мене на манікюр. І вії тобі зробимо довгі.

Настя ледь не вдавилась вином. Вона доглядала за собою і не шкодувала грошей. Якби це сказала не Віка, вона могла б і образитись. Але білявка, на її пам'яті, завжди говорила без злобно. І точно не з метою образити.

- І довго ти працюєш у своїй фірмі зі смішною назвою?
- Ще з часів університету. Вибір тоді був між п'ятим курсом чи роботою в хорошій айті компанії.
- Ну це не вибір, — погодилась подруга. — На стипендію красиво не проживеш. І з усіх можливих, ти вибрала компанію зі смішною назвою?
- Це компанія вибрала мене, — всміхнулась Настя.