ЛЮБОВ БУВАЄ РІЗНОЮ (🇩🇪×🇺🇦)

II

Після почутого українка втонула в нерозуміння.Подивившись на Рівне який був дуже сильно розтроїний але притому насуплений.Таким дівчина бачила його вперше за увесь час.Вона уже хотіла щось сказати але її перебили.

  - Не зараз!-Рівне.

Викрикнув чоловік.На лиці чоловіка появилася дуже ярко виражена усмішка.Що навіть через тінь її можна було гарно побачити.І це замітила Україна.Її лице зразу змінилося.З нерозуміючою на злу.Вона сверлила його поглядом і врешті решт він також подивився на неї.На його лице потрапило сонячне світло від того дівчина здивувалася.Його очі не були чорні вони біли темно-червоні.

Коли уже чоловік зрозумів ,що вона дізналася про його справжній колір очей він поправив фуражку.Тим самим перешкоджаючи сонячному світлу світити на його лице.

POV Ukrainian SSR

Його очі насправді були темно-червоного кольору.І йому вони справді підходили.Вони можна сказати були кольору крові.Засохшої крові.

Подивившися на дядька я зрозуміла ,що він зараз точно не вгуморі тому краще його нечіпати.Як і віх.Але я хотіла хоч трохи йому допомогти тому поставила свою ліву ладонь на його плече.Я побачила ,що він трохи усміхнувся але це було лише на долю секунди.Рівне забрав мою руку і попрямував геть.Так само почали робити і люди.

Деякі з них плакали.Хтось просто був засмучений а в когось ноль реакції.
Я стояла і дивилася як вони усі розходяться.Хтось одразу додому комусь требабуло ще йти а хтось і зовсім втік куди очі бачать.
Мені на це було важко дивитися но я себе переборювала як могла.

Як тут я відчула як ніби хтось на мене пристально дивиться.Я уже знала хто це.Але у мене не було бажання дивитися на нього та у його очі.Ми таки стояли.Я навіть бачила як солдати позаду нас уже доходило до площі.На якій не далеко жила я та мій дядько Рівне.

Ми уже стоїмо так уже 20 хвилин.Нікого не має лише солдати які чимось займаються.На очах почало темніти.Хоч і було літо.
Він таки не зрухнув з місця.Це мене з кожною хвилиною насторожувало ще більше та більше.

Так ми і надалі би продовжували стояти поки з нас хтось не обернеться чи піде.Але чоловік не сподівано для мене положив свою руку на моє плече.І тут я зрозуміла настільки ми знаходимося близько.Мені тепер кожної секунди ні мілі-секунди ставало ще страшніше та страшніше.Я уже думала ,що він мене згвалтує чи ще щось но ні.

  - Міс Україно ви не підкажете де живе ваш дядько?

Я більше нічого не могла сказати...Як ніби мій рот хтось завязав голкою з ниткою і тепер питає.Так це було схоже на це.Дуже.Але зібравшись я видихнула і обернувшись ми зустрілися поглядом.

  - Д-давайте я в-вас п-п-проведу?-🇺🇦.

Ледве вимовила я.По всьому моєму тілі пройшло більше 30 табунів мурашок.Я зробила милу смішку хоча вона і вигладала скривлена але він мені також усміхнувся.

  - Залюбки

Усю іншу дорогу ми ішли мовчки.Але я була і рада.З ним я не мала спільної мови тай спільної теми.Я навіть трохи його побоювалася.Так як ,якщо я щось не так зроблю то він може мене вбити а можливо і ще моїх жителів.

Нарешті ми прийшли.Я уже так сильно не боялася але коли побачила ,що заді нас іде 10 повністю озброєних воєних я замітно почала труситися.

Зайшовши в дім першим ділом я побачила дядька.Він був сильно розтроїний.І це доказувало 10 уже спалених бичків та банка алкоголю.
Коли він побачив того кого я повела то його лице одразу помінялося з засмученого на серйозного.

  - Вам щось потрібно пане Німеччино?-Рівне.

Він кивнув йому.Дядько подивився на мене поглядом у якому читалося "Іди у свою кімнату".Я кивнула і побігла до неї.Мені вкрай неприємно було знаходитися біля Німеччини.

Зайшовши у свої апортименти першим ділом я закрила двері на ключ на всяк випадок.Я всілася за свій письменний стіл і дістала блокнот.У ньому я записую важливі події у моєму житті.Ця подія точно мала би написана тут.Тому не довго думая я почала писати.

Далі буде...