Клан Ювелірів

Розділ 35

POV Ілайя

Я сиділа на Видознавстві і, можливо, ще місяць тому я б жадала сьогоднішньої теми, але останні події в мене відібрали всі сили і все бажання бодай ходити до університету, не говорячи вже про бажання щось вчити. Коли ми були маленькі, то серед ночі ходили до старшокурсників у їх кімнати, щоб послухати історії про тринадцятий вимір та дзеркальних, що затягнуть тебе по ту сторону дзеркала і ти не зможеш вибратися ніколи звідти. На жаль, в академії цю тему вивчають лише на останньому курсі.

-Дзеркальні. - містер Піпіт своїм кривим почерком вивив це слово на дошці, а потім показово підкреслив його і кинув маркер на стіл. - Ще одні істоти системи Всесвіту.

Хтось фиркнув, прошепотівши «Покидьки».

-Можливо. - відповів викладач, почувши фиркання. - Це духи дзеркал, а дзеркала як відомо є дверима між двома світами: нашим і потойбічнім.

-Тобто, ви хочете сказати, що дзеркальні можуть переходити кротові кори? - поцікавилася Сев, піднявши руку.

- Не зовсім. Вони не можуть переходити між мостами, але можуть переходити дзеркалами. Теоритично. - додав він через секунду. - Та це достименно невідомо, бо вони ховаються і ніхто не може вивчити їх повністю. Та ми можемо впевнити, що вони легко керують дзеркалами, і можуть щось там сховати.

Далі я не слухала. Дзеркальні - вигадка. Так само як і міфи, що вони можуть спілкуватися з мертвими з потойбічного світу. З тринадцятим виміром. І що там живе Таласим. Казочки якими лякали дітей і в які я колись вірила. Щоб не згадувати весь той жах академії, мені прийшлося одягнути навушники, щоб не чути цього бубоніння.

Сьогодні вперше за останні кілька тижнів вийшло сонце. Тому мені хотілося йти на вулицю та потішитися цим в останнє, бо невідомо, коли я ще погріюся на вулиці. Та я розуміла, що хоч і сонце вийшло, але надворі все ж холодно - один теплий день не врятує те, що наробив дощ за останні тижні. Тому, що дощ був кожен день, кожну годину і кожну хвилину.

Подумати тільки з того часу, як відбулася звана вечеря, пройшов майже цілий місяць. Але люди досі не забули всього того, що відбулося тоді. Досі, поки я йду по коридорі, за спиною перешіптуються, та я вже не звертаю уваги. Або роблю вигляд, що в коридорі нікого немає. Дякуючи Всесвіту, поряд завжди були Єгор, Алія та ті два чудики, на яких я досі «злилася»