POV Ілайя
Ми уже приземлилися і під'їжджали до гори Ліпа на автомобілях. По дорозі Тіті та Кара розповіли нам про тонкощі плану, а Єгор всю дорогу мовчав і тільки інколи задавав питання по темі, а на Кару навіть не дивився. Ворони видали зброю Єгору, але не мені, вважаючи, що вона мені не допоможе нічим.
-Ілайя, можна тебе на хвилинку? – запитала мене Кара, коли ми вже підходили. Я кивнула і вона відвела мене в сторону. – Так, як ти не маєш бойових навиків і йдеш в саме пекло – візьми це. – на її долоні я побачила срібний довгий предмет у якому відбився місяць.
-Дзеркало?! – не зрозуміла я.
-Чому зразу «дзеркало»? Цей уламок дуже гострий і ти його можеш використовувати, як зброю. Звичайно, це не ніж, але виграти секунду зможеш!
-Вибач, це дуже чудова думка! - виправдовувала я себе.
Дівчина посміхнулася і втекла, що я навіть не помітила її. А я сховала уламок в кишеню і побігла за нею.
Дивна вона якась. Варто з нею поспілкуватись ближче.
Ми зупинилися у хащах і переглянулися в останнє. Тіті втретє пояснила план, від чого Коул закотив очі.
-Запам'ятайте, головне не викликати Чорний протокол.
-Досить одне й те саме повторювати. – попросив Коул. – Ми всі прекрасно зрозуміли. Думаю, що всі.
-Це вам не звичайна операція. Тим паче в нас є люди, які в цьому геть нічого не розуміють.
Вона поглянула на мене і Єгора, а потім просто здалась і схилила голову.
-Добре, тоді всі по місцям! – крикнула дівчина і я вже повернулася, щоб іти, але Тіті не йшла.
-Війна всіх, - прошепотіла Кара.
-Проти всіх, - відповіли решта і лише після цього ми рушили.
За планом я мала пробратися з Тіті і вимкнути енергію і тому ми йшли в зовсім іншу сторону від всіх. Коли ми пробиралися через хащі, я не розмовляла з дівчиною – вона також не хотіла зі мною спілкуватися. Та одне питання сиділо в мене в голові і все ж цікавість взяла гору над мною:
-Тіті, можливо це не моя справа, але чому не ти лідер воронів? Ти ж Демаре! –я відчувала, що дівчина посміхнулася, хоча я її не бачила.
-Це справді не твоя справа, - відрізала вона, але це не звучало погрозливо. - Я тобі розказала б, але це дуже довга історія.
Допитуватися я не буду. Якщо виживу сьогодні, то спитаю Алію. Як же їй дістанеться, коли повернеться Ноель та Івет. Це звичайно не найкращий спосіб провчити дорослих, але вони повинні нам довіряти.
-А тепер я тебе запитаю.- Тіті продовжила йти, але її голос став напружений. – Ти йдеш рятувати сестру, а що ти будеш робити, коли побачиш Адама?
Я зупинилася. Я про це не думала. Якщо Адама відпустити, то через якийсь період він повернеться і закінчить те, що почав. Але моя рука не підніметься на нього. Ні на кого. Навіть на нього.
-Так, я і думала. – я зрушилася з місця. – Запам'ятай, ти рятуєш сестру, а я Всесвіт.
-Різниця невелика.
-Ні, велика. Бо ти хочеш врятувати сестру і укладеш будь-яку угоду, щоб врятувати Северин. Я ж навпаки – укладу будь-яку угоду, щоб Наднова була знищена.
-Ти будеш укладати з ним угоду?! – почала переживати я, щоб вони не зрадили нас.
-Ні. Я просто його вб'ю. І якщо ти станеш у мене на дорозі, то така ж доля чекатиме тебе.
Ці слова мене не здивували. Тим часом ми вже обійшли гору і я відчула якусь прохолоду, а потім почула шум – десь тут була вода. Не просто вода – водопад. Не високий, але досить шумний. Тут була скеля і багато каміння, яке було слизьке і вкрите якоюсь зеленою рослинкою. Тіті повела мене кудись збоку скелі по тих камінчиках
-Чому ти так хочеш врятувати Всесвіт? – крикнула я її, наперекір шуму.
-Тому, я одна з тих недоумків, що тут живе! – прокричала дівчина.
Тим часом ми все ближче підходило до потоку води і кілька разів я ледь не впала. І все ж я піднімалася все вище і вище, і ми вже навіть були з метр над рівнем води. Куди вона мене веде? Здається, на вірну смерть. На секунду я закрила очі – не хотілося б впасти і розбитися об каміння.
Вдих. Видих.
Вода спадала прямо над головою, не зачіпаючи мене. Я кинула погляд на Тіті. А її немає. Внизу теж нічого не видно. Де вона ділася? Невже все таки розбилася?
Хтось схопив мене за руку і потягнув до себе, і я подумки згадала всі молитви, що існували в цілому Всесвіті. Але уже відчула під собою землю, тверду і суху землю. Відкривши очі, перед собою я не побачили нічого крім фігури Тіті.
Дівчина не чекала від мене запитань, а просто розвернулася і повела кудись по тунелю. Як виявилося, це була печера схована за водою.
-Пам'ятаєш, я казала, що кожен ярус автономний? – дівчина, не чекаючи від мене відповіді, продовжила: - Не кожен. Перший ярус під час останнього землетрусу потерпів пошкодження і його прийшлося зв'язати з зовнішнім світом – повітрям, водою. Енергію він бере від водопаду та інколи забезпечує усі інші яруси. Тому ми можемо проникнути всередину.
А прохід ставав все менше і менше, поки не прийшлося лізти і саме в цей момент в мене почала розвиватись клаустрофобія. Мені захотілося все покинути і втекти. Мені здавалося, що ми лізли вічність і на вулиці вже світанок. Кілька разів ми зупинялися. Потім роздався якийсь шум і Тіті знову зникла. Цього разу я пішла за нею і ми появилися в якійсь темній кімнаті. Коли очі звикли до освітлення, то побачила, що тут стояло багато речей, і кілька пральних машин.
Свіжий подих повітря.
-Одягай це! – дівчина кинула мені якийсь камзол. – Пам'ятаєш, ми працюємо під прикриттям? – перепитала дівчина.
-Ти знала, що ми проберемося в пральню?
-Ні, але здогадувалася.
Камзол смердів незрозуміло чим, але Тіті не більше мене була рада. Я вже навіть погодилася одягнути те смердюче взуття, але коли мені простягнули каптур на голову - я захитала головою.
-Нізащо! Я не одягну це! Навіть не проси.
-Тоді сховай волосся в середину.
З допомогою Тіті я сховала його в камзол і тепер нагадувала якогось Капітошку.
В кімнаті появилося світло і лише тепер я побачила, що в Тіті було щось на руці. Це було схоже на годинник по всій довжині кісті, від ліктя до зап'ястя. Одразу появилося багато квадратиків у повітрі, що нагадували багато вкладок в браузері. І дівчина щось натискала, крутила, переводила, збільшувала, прокручувала.
-Нам на нижній поверх. Там основний блок живлення першого ярусу.
Послухавши Тіті, я направилася за нею до дверей. По коридору нікого не було поки що. Хоча інколи ми проходили повз кількох охоронців, що стояли на дверях. По сходах теж зустріли кількох в таких же камзолах. Переважно були хлопці, якщо проходило кілька дівчат, то вони на нас витріщалися, як на божевільних. Здається, представників жіночої статі тут можна перерахувати на пальцях однієї руки. Час від часу ми заходили за ріг і Тіті повторювала роботу з годинником, щоб перевірити чи йдемо в правильному напрямку.
-Нам сюди – крикнула піратка і направилася до дверей. Я спробувала їх відчинити, але вони мені не піддалися.
-Зачинені.
-Ой, справді? Ти думала, що тут все як на долонях буде?
Тіті відштовхнула мене і почала роздивлятися замок. Кілька хвилин вона щось розглядала, а потім повернулася до мене і прошепотіла:
-Це не механічні двері, вони відкриваються від ID-картки. Якої в нас звичайно немає.
- І що тепер робити? – безнадійно питаю я.
-Чекати поки я зламаю його. І дивитися чи ніхто не йде.
Я неохоче відійшла від дівчини і стала за рогом. Інколи я підглядала, що ж робить Тіті. І цього ж разу бачила ці самі квадратики над годинником. Вони світилися темно-синіми барвами. Що то в біса таке? Мабуть, ще один пристрій, який вони придумала з Алією.
-Йди сюди. – крикнула вона мені.
Я швиденько прийшла, поки дівчина легенько відчиняла двері. Але виявилося, що в приміщенні були не тільки ми.
У цій кімнаті стояло кілька столів і комп'ютерів, а ще було багато дротів, щитових і кнопок. За одним з комп'ютерів сидів якийсь чоловік. І коли ми увійшли одразу підірвався і направив на нас зброю. Але Тіті не відставала і також дістала пістолет з-під кітеля.
-Хто ви такі? – прокричав він.
-Дуже довго пояснювати. – і дівчина вистрілила.
Але я не чула гучного пострілу А лише тихенький свист. Куля потрапила у чоловіка і той одразу повалився на підлогу.
-Зачини двері. – наказала мені Тіті.
-Що це було? – запитала я відразу, як зачинила двері.
-Я ж не дурепа брати справжній пістолет з собою, щоб зразу видати нас. Це був надсучасний транквілізатор, який не можливо купити на Чорному ринку.
Піратка відразу почала щось клацати на тих комп'ютерах, потім на своєму годиннику, а я дивилася на те все з відкритим ротом. Не бачила в цих дротах ніякої логіки. В цей момент я відчула себе розумововідсталою. Також вона зв'язалася з Колом по відеозв'язку, щоб простежити чи ми все вчасно робимо.
-Вони вже під'їхали. – прошепотів хлопець.
-Скажеш, коли відчиняться головні ворота. – наказала Тіті. – А де Кара?
-Я тут! – дівчина відразу появилася в кадрі. – Це все повинно відбутися на першому ярусі, верхній рівень.
-Ми одразу піднімемось туди. Стежте за часом і слідуйте плану.
Після цього відеозв'язок перервався. Тіті увімкнула годинник на якому був відлік. Рівно через тринадцять секунд дівчина потягнула якийсь дріт і стало темно, наче в Чорній дірі. Тіті знову увімкнула свій годинник де йшов відлік в секундах від однієї хвилини. Залишалося сорок секунд.
-Дивись чи ніхто не йде. – я виконала її наказ. Але якби я ще могла там бодай щось розгледіти.
-Ще двадцять секунд.
-Там щось відбувається. Там якесь світло і шум.
-Це логічно. Вони пробираються сюди, щоб увімкнути аварійне енергопостачання.
-Ще трішки і вони будуть тут.
-Ще три секунди.
-Швидше! – кричала я дівчині.
-Зачекай! - кричала вона у відповідь.
Коли час закінчився дівчина щось знову зробила з тим дротом і світло знову появилося, а ми втекли з кімнати.
-Надіюсь вони встигли.
Вийшовши з кімнати швиденько побігли, поки не прийшли солдати. Ми вирішили піти іншим шляхом. За рогом Тіті зупинилась знову перевіряти останні дані, коли на горизонті появилися якісь солдати у яких ми викликали підозру.
-Що у вас там? – запитав один з них.
Тіті швидко опустила рукав картуза і стала, як солдат на допиті: опустила очі в підлогу , ноги на ширині плеч, а руки за спиною. А я повторила за нею.
-Нічого, пане. – твердо відповіла дівчина.
-Покажи, негайно! – прошипів другий чоловік.
-У мене нічого немає! – наполягала на своєму дівчина.
-Солдате, негайно засукайте рукав камзола! – прошипів цей самий чоловік. – Це наказ.
В Тіті нічого не залишалося, як підняти рукав. Я вже готувалася що нас скрутять і поведуть у якусь камеру, і вб'ють, навіть не проводячи допиту.
Але коли піратка оголила руку – там було пусто. Лише світла шкіра з кількома шрамами, хоча я впевнена, що в неї має бути, крім годинника ще татуювання.
-Куди ви направляєтеся? – перепитав підозріло перший.
-Надійшов наказ перевірити нижній рівень.- абсолютно спокійно відповіла Тіті. – Збій у системі.
-Але чому ви йдете цим шляхом? – все ще підозріло продовжував допитувати перший, я почала нервово оглядати все навколо.
-Нам варто перевірити чи немає сторонніх. Щоб бути повністю впевненим.
Два солдати між собою переглянулися і, нехотячи, відійшли від нас. А потім зжали два кулаки і склали їх на рівні грудей, а далі трішки схилили голову. Ми з Тіті переглянулися. Що це в біса таке? Це їхні трюки? Нам потрібно повторити?
Спочатку невпевнено Тіті повторила, а потім так само підозріло я. Трішки нахиливши голову, я продовжила дивитись за реакцією у солдатів.
Солдати переглянулися, спочатку появилася посмішка, а потім нічого не зрозумівши, нас притиснули до стінки.
-Самозванці!
Це була перевірка! В них немає ніякого трюку, якби ми були справжніми солдатами ми б це знали.
Моє обличчя дуже міцно притиснули до стіни, що я думала, що вони зламають мені носа. Спроби вирватися були марними, бо я не володіла ніякими бойовими навичками. Але на щастя Тіті була найкращою і саме вона пручалася. Я не маю поняття як вона вирвалася. Я лише краєм ока бачила, що той солдати, що напав на Тіті вже лежав на підлозі, здається, без свідомості. Відразу ж дівчина направилася мені на допомогу і через хвилину вони двоє боролися між собою. Тіті вже сиділа на ньому і лупцювала, щоб обличчя все було залите кров'ю. Коли ж піратка зупинилася його лупцювати, то оглянула їх і абсолютно спокійно піднялася, в той момент, коли мене ледь не вивертало. І це при тому, що я бачила як в академії могло тіло на куски розірватися при невдалому переході.
-Тіла варто сховати. – я кивнула.
-Т-туди можна. – ледь промовила я показала тремтячим пальцем на двері, що були праворуч.
Ми взяли за ноги солдатів і потягнули їх. На наше горе, двері були відчинені.
Тіті увімкнула ліхтарики на її чудо-годиннику. І наше обличчя застигло у німому крику. Мені вже було начхати на того солдата, якого, мабуть, до смерті Тіті відлупцювала. І було байдуже на ті жахливі сни, що мені снилися. Ніщо з перечисленого не могло зрівнятись цим. Єдиним моїм бажанням після побаченого було, щоб Сев все ще була жива.