Коли ти будеш моя? [РЕДАГУЄТЬСЯ]

💫65💫 Бунтарі

Знаю, знаю я коза🐐🐐і хрюша🐷🐷🐷 бо довго не випускала глав😠😠😠 Ось вам шматочок щастя🎂🎂🎂, насолоджуйтесь читанням😍😍 Бо я сама так кайфанула від прочитаного, що й неочікувала і невірю досі, що це я? Невже я щось таке написала прикольне! І вже так Я написала  65+ глав?? Пш! Як так? Поки я сама задаю до себе це питання, ви читайте!!👑👑👑💜💜💜💜💜💜💜💜💜

Раніше. Одна із тренеровок Віти .
—Бий сильніше!- сказав Рудік.
—Не можу, я втомилась. Все я здаюсь,- впала Віта на землю і дихала так важко, їй не вистачала повітря.
—Піднімайся, соплячка.
—Я ... ,- хекала вона,—Я пас. Неможу, всьооо.
—Але ти сосиска.
—Ага, пофіг. Я ща здохну, і я пішла точніше поповзла звідси.- вона ледве встала.
—Я сподівався, що у Вовчиці більше сили, витримки і всього іншого,- почувши насмішку від Рудольфа, Віта дещо розлютилась, вога взяла його за комір рубашки в приблизила до себе, що є сил зжала кулак.
—Спробуй ще раз мене так назвати і постраждаєш. Поняв?- він лиш дмухнув їй в лобік , забрав її праву руку від себе та відкинув у бік.
—Але ти ж це вона, не приймаєш цього? Тоді прийдеться це зробити, Вовчице!- Віта замахнулась на нього, але Рудольф ухильнувся, та перехопив ліву руку і розвернув її спиною до себе, та тримав її.
—Ладно пусти, я точно не бажала такої клички,- вона не пручалась навіть хотіла почути, яка буде його відповідь. Вона дослухалась до його слів, але це було рідко.
—Але ти  її маєш, через свій розум і впертість, як без цього.
—Краще б не мала. Я ж нічого й не зробила такого, а вже хто чує Вовчиця то мурашки під кожою йдуть всіх. А ти ? Твоє ім'я знають лише через Скаженого Джо. Ти приймаєш це? Чи готовий все життя жити так? З Тролями, чи Вовками, бути хлопчиком принеси-подай? Навіщо взагалі так жити?
—Я багато чим зобов'язаний Джо, мене все влаштовую.
—Справді?
—Чому я маю змінювати все? Заради чого? Чи хоча б заради кого?- і на цих словах зависла пауза, Рудольф вдихнув запах Вітиного волосся. Провів по її руці, забрав волосся з її плеч, щоб поцілувати чи хоча б торкнутись губами її шиї. Але в стороні почувся незрозумілий звук, ніби щось впало, проте в будинку були лише вони удвох. І цього вони злакались.
— Що це?- запииала Віта, коли Рудольф пішов дивись.
—Це дим!- крикнув він та почав затуляти одягом рот та ніс.
—Що? - не зразу догнало до Віти, вона додумалась лише після того, як сама побачила в кімнаті повно диму.
—На вихід, давай,- Рудольф зняв з себе ковту та дав Віті дихати через неї, сам же прикривав футболкою свій ніс і вже важко кашляв. Вони підбігли до дверей, але вони виявились замкнені. —Я зараз!- крикнув він та побіг в якусь сторону.
—Ні! Рудольф!- кричала Віта, бо вже й видно не було кімнату, лише дим який заполонив усе, Віта почала кашляти, її голова розколювалась, а в очах паморочилось. Незрозуміло як, але вона дійшла до вікна, невспровозі відкрити його. Віта кинула щось в нього та повністю розбила, повітря ледь-ледь заходило, адже дим виходив швидше, вона дихнула, але вже було пізно, Віта не в силах впала.