Сховавши течку під худі, Уля вийшла до Миколи.
- І що? Де?
- Її немає
-От курва, знав що ту йобану теку будуть шукати, - обурився Микола.
- Що будемо робити?, - запитала Уля.
- Поспимо. На ранок вирішимо. Вже піздно їхати додому, я сподіваюся ти не проти залишитися тут.
- Ем.. я.., - Уляна почала щось мямлити.
Тут раптово її телефон задзвонив. Це була Кристина. Дівчина здивовано повела бровами і підняла слухавку:
- Так, ало мамо.
- Мамо? Ти там зовсім поїхала?
- Так, зрозуміла, вже їду додому.
Уля скинула дзвінок і сказала Миколі:
- Вибач, мені пора. Побачимось.
Уля швидко вибігла з кімнати і додала:
- Сподіюся ні.
Тим часом Микола відійшов в найвіддаленішу кімнату будинку і знову набрав Сергія. Він невпевнено промовив:
- Нічого.
- Я ж казав що ця дівка ні на що не здатна. Я її залучив виключно тому, що вона потрібна тобі. Тому якщо ти зараз сам не візьмеш все в свої руки і не виконаєш моє поручення, я знехтую дружбою з твоїм батьком і не буду виконувати усі твої забаганки, доставляючи тобі дівчат прямо у ліжко.
***
Сівши в автобус додому, Уляна набрала Кріс. Пролунали гудки. Зрештою подруга взяла слухавку:
-Привіт, - привіталася Уля.
- То що це було?
- Це ти, неусвідомлюючи того, допомогла мені втекти.
- Від кого? Не від Кирила сподіваюся?
Уляна згадала початок дня. Господи. Цей день триває безкінечно довго і вона вже пережила більше ніж за все своє життя.
- Ні, від Миколи.
- ШО?! Ти взагалі де?
- Де я..ем..неважливо. І взагалі! Це ти у нас зникла купу часу назад і вийшла на зв'язок тільки зараз. Це ти де?!
- Я..я.., Кристина почала вагатися. Що саме вона може розповісти подрузі? Зрештою вона продовжила, - Знаєш, важливо не де, а з ким.
- Звучить інтригуюче...
- Я з Богданом.
- Вухахах, - просміялася Уля без ноти здивування, - не даремно я вас шиперила.
- Гарааазд, не такої реакції я очікувала.
- Гей, ти взагалі коли в школі будешь?
- Ще не знаю, але скоро, - відповіла Кристина
- Добре, я буду чекати
- Не поїбися там ні з ким.
- Та я вже.
- Я теж.
Обидві дівчини промовили це з інтонацією жарту, навіть не припускаючи що кожна з них говорить правду.
Уляна поклала слухавку. Її автобус вже прибув до потрібної зупинки.
Прийшовши до дому, Уля одразу ж завалилася спати. День видався ну дуууже насиченим. Дівчина заснула миттєво.
На ранок вона вирішила, що попри все має виглядати ідеально. Випрямлене волосся. Яскравий макіяж зі стрілками. Каблуки. В якості вбрання Уляна вибрала чорну сукню з декольте.
Через деякий час Уля вже була в школі. Миколи ніде. І слава богу!
А ось Кирила Уляна знайшла одразу. Їхні погляди зустрілися. ГОСПОДИ БОЖЕ БЛЯ. Його очі. Темно карі очі, які були темніші за його душу. Взагалі, Уляні більше подобався типаж хлопців з голубими очима. Але бля.
POV Уляна:
«А що як він все ж таки вважає що між нами щось є? Що як у нього є щось до мене? Це виходить я йому майже зрадила.»
End POV
В середині дівчини почало проростати почуття провини. Прийняті усіма стандарти поступово почали набувати сенсу в її голові.
Уляна наважилася підійти до Кирила. Той нагородив її оцінювальним поглядом, приховуючи захоплення.
- Привіт, - промовила Уля
- Ем, ну привіт, ти щось хотіла?
- Та ні
- Тоді чого ти приїбалася?
Улянині очі почали блисщіти. Вона ледве стримувала сльози. Дівчина просто розвернулася і пішла геть з класи. Потім перейшла на біг, поки не потрапила в туалет. Там вона дозволила собі розридатися.
POV Уляна:
«Тобто після усього що між нами було, він дозволяє собі поводитися зі мною ТАК?! Покидьок!..Хоча я й сама не краща...Можливо я й на це й заслуговую?Так, очевидно, я на це заслуговую!»
End POV
Уля боляче вдарила себе по нозі. Ще раз. І ще раз. Вона ридала все голосніше і голосніше, замкнувшись в кабінці туалету.
