Heredero

29

З початку вечері минуло двадцять хвилин. Поїдання смачних страв плавно перейшло у приємну розмову. Щоправда, Одді швидко втомився від дорослих розмов, тому хлопчик ліг спати на диван, який Кай розклав спеціально для нього та Ллойда. Розмови тривали і, здається, не збиралися закінчуватись до пізньої ночі. Обговорювали все, що можна, від сімейних проблем, до спогадів. Тарілки з їжею трохи спорожніли, як і пляшка шампанського.

- Щиро кажучи, я дуже радий, що ми знову так часто бачимося і спілкуємося! - Продовжував Ллойд, посміхаючись і бовтаючи шампанське в келиху, від чого ігристі бульбашки створювали пінку. - Приємно знову бачити вас... Я так сумував за нашими посиденьками. Хоча це не зрівняється з нашими зустрічами раніше. Ох, як я сумую за нашим кораблем, командними завданнями.
- Я теж, - підтримав Кай, - сподіваюся ми ще не раз побачимось.
- Звучить як тост!

Вони цокнулися келихами, не спускаючи усмішок з обличчя, випили трохи і знову продовжили обговорювати різні теми, доки Зеніт не перебив їх.

- Може я поки що віднесу Рену поїсти, доки ви згадуєте свою молодість, лол.
- Натякаєш на те, що ми старі? - Ллойд підняв брову, торкаючись губами келих, після чого випив залишок.
- Так, старі, хах... - Зеніт засміявся і підвівся.

Скайлор вже підготувала порцію для сина і простягла тарілку брюнету. Зеніт акуратно прийняв тарілку на руки і потопав до кімнати Рейнольда. Шкода, що він не вийшов вечеряти, стільки всяких історій пропустив. Хлопець постукав у двері, за секунду відчиняючи їх.

- Я сподіваюся ти не спиш, я приніс поїсти, - мовив брюнет, входячи в кімнату і поставивши тарілку на стіл поряд.
- Дякую, виходь, - почувся голос Рейнольда, що ховався під ковдрою.
- Е, я ж не просто прийшов їжу принести, - хлопець сів на ліжко, стягуючи ковдру, - що таке, чому ти ховаєшся від мене?
- Я не ховаюся, е-е... Я захворів, ніби, кхе кхе, бачиш кашель? Захворів!
- Якщо раптом... Ти не хочеш більше спілкуватися зі мною, то просто скажи мені про це, а не уникай. - Зеніт зітхнув, відпускаючи ковдру з рук, - гаразд, не буду тебе турбувати.
- Ні! Я зовсім не не хочу спілкуватися з тобою, тобто я...
- Ну, а що тоді? Ми ж ніби добре спілкувалися і все навіть налагоджується. У чому я завинив, що ти так поводишся?
- Тут немає твоєї провини, - Рен трохи приспустив ковдру з обличчя. Та й сам він змінив позу, прибираючи ковдру геть. - Просто річ у тому... Ех...
- Я тебе не покусаю, просто кажи.
- Мені важко спілкуватися з тобою насправді... Загалом, я боюся заводити спілкування і мати справу з незнайомцями. З тобою все легше, адже я якось звик до тебе, як і до твоєї родини, але все одно тяжко... - Опустивши голову, Рейнольд почав перебирати пальці, - в інтернеті я можу проігнорувати твоє повідомлення і відповісти, коли придумаю що написати. І все буде добре, а от в реальності навряд чи буде круто сидіти і мовчати, поки я думаю що відповісти... Мені страшно, я не знаю про що поговорити, а від незручних пауз стає не по собі. Я поганий компаньйон. Тому й ховаюся тут.
- Так давно не бачилися, що сприймаєш мене як чужу людину? - Спитав Зеніт, на що отримав кивок згоди. - Ти так реагуєш через події в минулому? Із незнайомцями?
- Ти знаєш?!
- Ну, від сьогодні, так. Твій батько мені розповів усе двома словами і я шкодую, що таке трапилося з тобою.
- Я так намагався сховати цю інформацію від тебе, а тато так легко видав! Це провал...
- Я добре тебе розумію, але я не завдам тобі шкоди і з часом наше спілкування стане легшим, повір... - Зеніт погладив блондина по голові і посміхнувся, - гаразд... Раз ми поговорили і все вирішили, то я піду за стіл, а ти їж, приємного.
- Дякую, але я піду з тобою за стіл. Мені тепер не так незручно, хах.