Арктика сімнадцять

Дари

   - Так... Обережно. Підніми тут ногу... - з важкістю говорила Фібі

Арі повільно підняла ногу, однак недостатньо високо і зашпорталася об поріг коридору. За собою біловолоса потягнула Фібі й вони разом впали на скелясту підлогу печери. Арі лежала, розкинувши руки в сторони. Заплющивши очі спробувала заснути.

- Ні, ні Арі, тут спати не можна - червоноволоса відклала важкий ранець в сторону і спробувала підняти дівчисько.

Пройшли вони вздовж витесаного коридору. Його освітлювало три лампи, які наче фрукти виростали з кабелю, котрий тягнувся по правій стороні стелі. Повільними й обережними кроками Арі тягнули до її кімнати. Тепер команда жила не в контейнері, а в печерах ладних під сон та роботу. Біловолоса провела рукою по дверях, схопилася за ручку.

- Арі, це моя кімната, твоя далі... Ну! Відпускай, ще трохи й зможеш відпочити...

Фібі дійшла до останніх дверей у коридорі. Втомлена вона виштовхнула двері вільною рукою. Довела біловолосу до постелі. Арі зісковзнула й впала у ліжко.

- Фух... - Червоноволоса витерла долонею піт з лоба. - Оце ти важкенька... - Фібі сіла на стілець біля столу. Спостерігала. Арі скрутилася у клубок і швидко заснула, через декілька хвилин в цьому тихому місці стало чутним легеньке сопіння. Дівчина встала й вийшла з маленької кімнати. Обережно зачинила за собою двері, ті клацнули по зачиненню.

Червоноволоса пішла на вихід, туди де залишили важкий ранець. Лишили його на вході у коридор. Фібі присіла, вирівняла спину й надягла той ранець.

- Але ж він важкий... Як ти його несла? - важко дихаючи проговорила Фібі. Зігнувши ноги у колінах дівчина потяглася до місця, котре було майстернею для А'ни. Скинула ранець біля верстака, скинула його так, що за інерцією ледь не впала. Утрималася за допомогою виступу на стіні, який слугував полицями.

Тим часом ззовні плем'я завершило молитву. Вони піднялися зі снігу й зібралися у гурток. Між собою вони про щось шепотіли. Цей гурток носив одноманітний одяг — ледь блакитний хутряний й товстий пуховик з таким самим товстим капюшоном. Пуховик опускався до чоботів. Сонце вже опускалося до горизонту, навколо наставав вечір. При такому світлі ці аборигени у своєму одязі розпливалися на фоні безмежного снігу. Лише їх чорні чоботи вирізнялися з біло-блакитної маси.