Арктика сімнадцять

Подорож 4

Арі рушила. На своєму шляху, на рівнині, вона часто бачила крижані стовпи. Ці були не потрісканими. Схоже заметіль пішла за гори, тому що невеликі за розміром стовпи вкривали весь шлях дівчини. "Холодні компаньйони. Такі ж холодні, як я. Мовчазні..." - думала Арі. Вона зупинилася біля одного, вдарила кулаком, той тріснув і розвалився. "Вони крихкі. Це нас з ними відрізняє - я не крихка. Сильніша".

Дівчина сповільнила крок і глянула на гірський хребет, який тягнувся на горизонті. Хребет здавався недосяжним, вкритим товщиною вічного снігу з якого стирчали темні скелі. "Дивно. Якщо заметіль пішла за гори тоді... Чому видно кам'яну поверхню? Хіба гори не повинні бути повністю білі?" - Арі поправила гвинтівку, яка перевалилася дулом униз - "Певно, запитаю в А'ни, коли повернуся". Білі шматочки сухого снігу блиснули від променів сонця, коли вона копнула сугроб.

Вітер тихо шепотів, нагадуючи про холод і майбутню небезпеку.

Однак Арі не було холодно й страшно. Вона готова до цієї мандрівки. Тільки зараз помітила, як легко ходить по снігу у своїх ботах. Зупинилася. Поглянула на мапу, нагадала собі маршрут і орієнтири для навігації. Звірилася з далеким, чорним мисом. "Йду правильно". Зараз завдання було простим - подолати рівнину.

Загудів вітер. Він розбивався об крижані стовпи, був ледь відчутним, однак гучним вдалечині. Арі обернулася. Контейнера видно не було, а стовпи позаду почали розпадатися. Помітила, що її сліди змітало вітром. Обернулася, продовжила свій шлях згідно напрямку чорного миса.

З кожним кроком Арі все ближче підходила до гірського хребта, а з ним і до дивного об'єкта, що бачили на супутниковій мапі. Вітер загудів сильніше, хвиля піднятого снігу вдарила по розвідувальному шолому. Арі зупинилася, дістала рацію.

- Б..іла... Ти там... як? - рипіла рація.

Дівчина натиснула на кнопку.

- В порядку, підходжу до гірського масиву. Скоро буду підійматися.

- З...озуміла... До... зв'язку!

- До зв'язку.

Арі сховала рацію в спеціальну кишеню на поясі. Рушила далі.

Вона долала останні кілометри рівнини, поки не досягла основи гірського хребта. Перед нею тягнулися високі скелі. Однак йти ставало дедалі важче. Підступ до гори оберігався кручами, сніг між якими був пухким. Як тільки біловолоса вилізала з однієї ями снігу, вона потрапляла в іншу. Сповільнила темп, видивлялась легший шлях. Зупинилася. Скелі перед нею були близько й водночас далеко. Вони тягнулися до основи неба й здавалося - ніби пройти через них неможливо. Дівчина придивилася, побачила місцину на якій лежала рівна стежина зі снігу. Пішла до неї повільно, обережно, щоб не впасти в чергову яму. Ступила крок на цю стежку, яка здавалася спасінням. Впала в неї по пояс. Рушила. "Нумо, ноги... Скеля вже близько і це... Це те місце, яке було схоже на печеру?" В цій темряві сутінок видно було утворення в прямій стіні скель. Дівчина пішла в ту сторону.