Я випадково натрапила в їдальні на хлопця, який здався мені знайомим. Точно! Його я вперше побачила, коли тільки прокинулася в лазареті. І він, здається, теж мене помітив.
— Ханна! Привіт. Як там Чоко? - Спочатку я не змогла йому відповісти, бо відчула вже знайоме шурудіння в сумці. Це і був мій пацюк, який не міг вгамуватися й сміливо рився по всім кишеням та перевіряв кожен куточок сумки.
— Добре.. Вибач, не нагадаєш, як тебе звати? - Відразу почала я. З цим тупим досвідом вже і пропадало це вагання перед цілком прямим питанням. Набридло робити вигляд, що я хоч щось пам'ятаю. І ця невідомість, цей величезний пробіл у власній пам'яті просто вбивав мене.
— Бакі. Приємно познайомитись наново. - Посміхнувся хлопець, після чого на його руки, ніби ні звідки, теж прийшов невеликий щур. Тільки він був повністю коричневий і трохи більше розмірами за мого. Він тут же зацікавлено потягнувся носом до мене, ніби бажаючи рознюхати мене. Та як тільки з сумки нарешті виліз і Чоко, то я зрозуміла, що, скоріш за все, не в мені він і цікавиться. Мій пацюк тут же вийшов на зустріч і вони почали гратися між собою, поки я лише зацікавлено спостерігала за цим процесом. - Схоже, хоча б вони не забули власної дружби.
— Дуже смішний натяк. - Я підняла погляд на хлопця, трохи нахмуривши брови. Але Бакі продовжував легко усміхатися, ніби такої реакції і чекав. - То, виходить, це ти повторив за мною, якщо завів собі щура?
— Ні, це ти за мною повторила. І досі продовжуєш, схоже. - Він явно зрозумів, що я вирішила перейти на більш жартівливий тон, тут же потягнувши руку до моєї сумки і оглядаючи її. - Той же колір, ті ж підручники.. Ну це все точно через заздрощі мені, ти так не думаєш? Та і взагал-.. Ой..
— Що? Що таке? - Я не зрозуміла, чому він так раптово зупинився, але той лише швидко припідняв сумку до достатнього рівню, щоб я помітила, що в дні була невелика дірка, а по її краям доволі помітні сліди від маленьких зубів. - Чоко!! Ти мілкий серунець!