Гаррі Поттер / Нова Володарка

Глава 17

Невелика споруда наповнилась яскравим зеленим сяйвом, яке покидало його межі та відблискувало через напівзнищені віконні рами, від чого застигла кров в жилах.

Луціус онімів від шоку, да і сама Дельфі тільки зараз зрозуміла, що вона зробила, швидко відкидаючи паличку в сторону та закриваючи собі рот руками. 

Вона знову обперлась на холодну кам'яну стіну і шоковано дивилась на мертвого чоловіка, потім на Мелфоя-старшого, чекаючи його реакції. Але по одному його вигляду можна було зрозуміти, що ситуація критична. 


– Ти що натворила, Дельфі?! – рявкнув він, що є сили, до і не без того зляканої брюнетки. 


– Я не знаю, Луціусе, я…. Я…. Я намагалась нас врятувати! 



– Врятувати? ВРЯТУВАТИ?! Вбивши приближеного Володаря?! Чим ти взагалі думаєш?! 


– Але ж ти сам, тоді…


– Тоді?! Тоді… тоді це була моя прислуга! Не порівнюй!


– Не порівнювати кого? Людей? 


– За що ти борешся, Дельфі? Я не розумію тебе останнім часом і не впізнаю. 


– А ти взагалі мене колись знав? Щось про мене, про мої улюблені квіти, їжу, я там не знаю, пору року! Да хоч щось! 


– Ти хочеш обговорювати це зараз? – роздратовано перепитав Мелфой. – Над трупом смертежера під нашими ногами? Ти розумієш, що це все могли побачити і інші люди, світло від Авада Кедаври!?

Дельфі закрила обличчя долонями та сповзла вниз по стіні, її волосся чіплялось за випукле каміння, але саму Блек це мало турбувало, бо вона нічого не відчувала. 


І Луціус дійсно мав рацію, сплутати сяйво цього закляття було неможливо і, побачивши це, Кравч, хоч і без особливого бажання, але стрімко крокував до будівлі, аби зрозуміти, що там сталось. Бо перші його думки були пов'язані з Володарем, а точніше, з його безпекою, звичайно, він не ходить по таким місцям, але бережного і темна магія береже. Тому він вирішив хоч спробувати прийти на місце першим, бо чоловік був певен, що ТАКЕ помітив не тільки він. 

Підійшовши до дверей, простягаючи магічну паличку перед собою, він обережно відчинив двері та пройшов всередину. Придивившись, Кравч одразу побачив чоловіка, що лежав на землі з кам'яним обличчям та широко розплющеними очима. Почувши схлипування, Барті повернув голову та побачив на підлозі Дельфі, вона була одна.


Дивним чином він з Луціусом розминулись, бо той пішов, намагаючись знайти хоча б когось, чи щось придумати, аби врятувати і свою дупу, і дупу своєї коханки. Адже, якщо ніхто не зізнається, Володар може перевірити палички, і тоді…. Тоді стане забагато запитань, відповідей на котрі чоловік давати не ладен.


І побачивши Блек, Кравч одразу кинувся до дівчини, намагаючись хоч щось спитати в неї, поки є трохи часу. 

– Дельфі! Подивись на мене, – тримаючи за плечі, схвильовано промовив той. – Да трясця твою, Дельфі! Ти чуєш мене? Що тут відбулось? 


Дельфі мовчки підняла свій погляд, зазирнувши в очі Бартеміусу. 


– Якщо ти не поясниш мені нічого, я не зможу тобі допомогти. Давай Блек, збери булки, вдих-видих. 


Дівчина послухала Барті, зробивши глибокий вдих та видих, намагаючись вичавити з себе хоч щось: 


– Я, тобто ми, ми були тут….


– Тут з ким?! Давай, Дельфі! Меньше тексту більше суті. 


– Ми були тут, потім він.. сюди …. А тут це, і я… і я … це все зробила я. 


– Я ніхуя не розумію. Це ти його? Що тут відбувалось? Я, ти, він, з ким ти тут була? Дельфі, це важливо. 


Блек відвела погляд від Барті та, рюмсаючи, відповіла: 


– З Луціусом. 


– З ким?! – ошелешено перепитав Кравч, вскакуючи з місця від такої новини.


– Барті прошу.. Допоможи.. 


– Да чим я тобі допоможу? – стукаючи себе кулаком по лобі, спитав чоловік. – Ну, чим? В чому проблема була просто стерти йому пам'ять?! Блек, трясця ти його!!!

– Я… Він все бачив, я не хотіла, я не знаю, в мене не було часу аби подумати. Він сказав, що все розповість батьку. Я не могла… батько.. він.. він і так мене ненавидить мене, якби він дізнався про це все, я втрачу його… точно втрачу його!!!


Дельфі схопилась за плечі Барті, жалібно дивлячись на нього. Чоловік облизав губи та сховав погляд вбік.


– Куди дівся твій «герой»? – серйозним тоном спитав Кравч, все ще не підіймаючи очей. 


– Луціус? Він.. він…  він сказав що йому потрібен час, аби щось придумати. 


– Тоді навіщо тобі моя допомога? 


Чоловік різко встав та почав крокувати до виходу. Зрозумівши, що Кравч не буде їй допомагати і що вона знову залишилась зовсім одна, Дельфі сіла в позу ембріона, підтягнувши коліна та ховаючи в них обличчя. 

Несподівано чоловік різко зупинився, опустив погляд та почав щось видивлятись на підлозі. 

– Невже тебе відпустив твій рудий володар, клятий ти щур, – промовив Барті, здавалось, в нікуди. 


І дійсно, прямо перед ним казна-звідки узявся повний чоловік в якихось лахміттях, з довгими брудними нігтями та немитим сплутаним волоссям до плечей, воно було дуже рідке та тонке, а місцями ставало дибки. 


– Я служу лише Темному Лорду, Кравч, – зазначив чоловік, – і я буваю поряд з ним частіше, ніж ти собі можеш уявити. Давно хотів тобі сказати, ти змужнів з нашої останньої зустрічі. 

Барті стиснув зуби та злісно огризнувся:

– Останні раз ти, шерстяна дупа, ховався в залі суду, коли й#баний Каркаров, здав мене під час свого слухання, аби не сісти в Азкабан. 


– Володар зник… Всі рятувались, як могли… І що б я зробив? 

Пітер підняв руку та простягнув її в сторону Бартеміуса, але той швидко відкинув його від себе. 

Чоловік обернувся та побачив тіло дуже добре знайомого йому смертежера. 

– Це ж Торфін, Торфін Роул! – скрикнув він, розгублено дивлячись на Дельфі та Барті. – Що тут відбулося? Володар був певен, що хтось застосував закляття смерті. І він не помилився. То ви двоє?....

Барті оглянувся та зустрівся поглядом з Дельфі, яка спостерігала за ними. На мить йому навіть здалось, що вона стала більш збентежена та знервована, слухаючи їх розмову, але це не здивувало Барті, бо ситуація була, м'яко кажучи, не дуже приємна. Він повернувся назад та глянув на Петіґру, промовляючи:


– Це я. 


– Ти?


– Так, це я його вбив, – абсолютно спокійно та врівноважено відповів Кравч. 


Почувши це, Дельфі звела брови та, нічого не розуміючи, дивилась в спину чоловіку. 


Петіґру швидко перетворився на щура та, що є сили, попрямував до свого Володаря, аби першим доповісти йому про те, що сталось. Барті також збирався йти до нього, але перед цим щось швидко прошепотів Дельфі на вухо, від чого дівчина ще більше впала в шок. 

Вона знову залишилась сама, сидячи біля мертвого чоловіка, це було перше вбивство в її житті.

Незабаром дівчина різко піднялась та попрямувала в пошуках Луціуса, який, доречі, так і не повернувся.


Чоловік сидів в своєму кабінеті, пив вогневіски з масивного кришталевого бокалу,  допалюючи свою сигару. Його мучили думки, ця вся гра з Дельфі зайшла занадто далеко, він зізнався сам собі, що втратив контроль, він наразив на ще більшу небезпеку свою родину, свого сина і свою дружину. Але як «вирулити» всю цю ситуацію, він не знав.

Почувши стук у двері, він повернув свою голову та дозволив увійти. Це була Дельфі і, побачивши її, Луціус помітно напружився. Брюнетка стояла на порозі та мовчки дивилась на свого коханого, чекаючи, що він скаже хоч щось, але той, в свою чергу, відвернувся та швидким рухом перехилив келих, випивши все, що в ньому знаходилось. 


– Луціусе… – невпевнено почала Блек. 


– Сядь, – напружено відповів чоловік, вказуючи рукою на крісло, що стояло неподалік.  


Почувши це, Дельфі почала ще більше нервувати, бо зовнішній вигляд блондина здавався їй якимось дивним. А сам Мелфой продовжував стояти спиною до дівчини, стискаючи в руці пустий келих. 


– Послухай мене мовчки, прошу тебе, – промовив той, порушуючи напряжену атмосферу.


Брюнетка підняла очі та смирно сиділа, очікуючи чогось від чоловіка, вона знову намагалась його врятувати і знову жертвувала собою, а він просто пішов… пішов не сказавши майже нічого. 


– Я не розумію, Луціусе… – тремтячим голосом промовила вона.

– Я же попросив, Дельфі, мовчки….


Блек встала з крісла та попрямувала до аристократа, підійшовши до нього зі спини і зупинившись дуже близько.

– Я нічого не розумію….


Луціус різко розвернувся, глянувши в очі свої коханій. Його погляд був наповнений розпачем, здавалось, навіть злістю. 


– Да не може все так більше тривати!!! – гаркнув він, не відводячи очей. – Не може, все зайшло занадто далеко. Постійні вбивства, до того ж ти і Кравч, я не можу цього пробачити.  Я ставлю під загрозу життя свого сина. Все скінчено Дельфі. І на цей раз назавжди. 


Від кожного промовленого слова серце Дельфі розривалось на маленькі гострі шматочки, які впивались в її грудну клітину і наносили страшенний біль. Вона не вірила, що це каже він – чоловік, заради котрого вона ризикувала, заради котрого вона поступалась своїм принципам, вона відчинила йому свої двері, першого впустивши в своє життя. 

Дихання дівчини ставало все глибшим, її очі розширювались, але чомусь Дельфі не могла навіть кліпнути ними. 

– Тобто… ти… серйозно? – в розпачі намагаючись сказати хоч щось, майже не чутно промовила вона. Зібравши свої останні сили, дівчина крикнула до чоловіка, стукнувши кулаками по його плечам: — Ти казав, що кохаєш мене?! Куди ділось твоє кохання, Мелфой?! Куди?! Ти робив мені пропозицію, ти казав що….

– Я брехав, – роздався спокійний голос, який ще більше вбив все живе в Дельфі. – Я тобі брехав. Чуєш мене? – чоловік прибрав руки дівчини. Та продовжив «вбивчу» промову: – Я ніколи не розлучусь з жінкою і ніколи не одружусь на тобі. На таких, як ти, не одружуються.


– Що?... Ти? – очі брюнетки бігали по кімнаті в пошуку порятунку, вона не вірила в те, що почула, і більше за все бажала знайти виправдання, чи почути, що це якийсь, хоч і дуже жорстокий, але жарт.

Але Луціус був непохитним та мовчки дивився неї, лише на його скроні ледь помітно пульсувала вена, абсолютно не слухаючись його. 


– Да я ненавиджу тебе!!!! – гучно прокричала Дельфі, зриваючи свій голос до хрипоти. – Ненавиджу, Мелфой! Ненавиджу!!!!!


Дельфі вибігла з кабінету та побігла до своєї кімнати, аби сховатися від цього світу, від цієї реальності.

«Чому це все трапляється зі мною? Чому? За що? ЗА ЩО так всі зі мною, ще з дитинства?! І що я маю робити зараз?! Коли мене не сприймає і не любить ніхто.  Ніхто…»



Барті ж в цей час був налаштований менш песимістично і більш рішуче. Бо вже вляпався в чергову проблему, яку влаштувала і йому, і собі, і бідолашному Торфіну, Дельфі Блек. Хоча на фоні всього, що відбувалось, Барті здавалось, що Торфін, вже і не такий бідолашний, враховуючи те, що це остання проблема, яку йому влаштувала брюнетка. Що важко сказати про самого Кравча. 

Підходячи до кімнати Володаря, він одразу побачив Лео, яка розглядала свою руку, рукав на котрій був припіднятий. Почувши кроки, вона підняла голову та зустрілась поглядом з Кравчем, її очі були наповнені зловісним захватом, і чоловік зрозумів все без слів.


– Петіґру там? – квапливо спитав Барті в Лео, ігноруючи все, що побачив. 


Дівчина опустила рукав свого одягу та холодно зиркнула на чоловіка, відповідаючи:


– Мг…


– От щур помийний! – поклавши руки на пояс, зауважив він. – Що, вітати вже можна? 


– Тобі є якась справа до цього? – все ще ображено буркнула брюнетка до Барті. 

– Тепер в нас спільні справи.


Чоловік швидко підморгнув Лео та гучно постукав в двері, одразу повідомивши хто за ними знаходиться, звичайно Володар дозволив чоловіку зайти. 


Як тільки Барті переступив поріг кімнати, Волдеморт дуже прискіпливо оглянув його з ніг до голови. 

– Прийшов виправдовуватись? Чи не загрався ти часом, Бартеміус? – прошипів той, відходячи від Пітера та наближаючись до нього. 


Кравч ковтнув свою слину, намагаючись зберігати спокій. Він розумів, що зараз буде брехати Темному Лорду і раніше він цього ніколи не робив, хоч ця брехня і не є якоюсь критично важливою. Але все-таки, цей крок… 


– Я прийшов не виправдовуватись, мій Володарю, а доповісти. Але я можу цього не робити і скласти всі свої повноваження, якщо ви після стількох років, все ще сумніваєтесь в мені. 


– Я слухаю тебе. 


– Я знайшов зрадника. Я стежив за ним і не казав нікому, бо не був певен. Це було моєю помилкою, але в Мелфой Менорі, – Кравч перевів погляд на Педіґру, – занадто багато вух. І я не міг так ризикувати. Обставини склались не дуже гарним чином. Торфін, «ваш вірний слуга», він виявився тим самим, хто здав всіх нас і отримав приказ вбити вашого єдиного нащадка. Ситуація була критичною, часу на роздуми не було, я вбив його, рятуючи вашу дочку. 


Волдеморт ледь помітно посміхнувся, відвертаючись та дивлячись на Пітера. 


– А що ти робив в закинутій частині маєтку? І що там робила Дельфія? 


– Я не можу знати що вона там робила. Це вам краще спитати в неї. Я думаю, що він заманив її туди, аби вбити, подалі від очей. А я, по щасливому збігу обставин, бачив минулої ночі, як він крокував туди з великою кількістю речей, які, до речі, досі знаходяться там, ви можете перевірити це. 

Барті тримався дуже впевнено та виглядав доволі спокійно і врівноважено, що було абсолютно не характерно для нього. 


– Ти змужнів, – затвердив Володар, – не думав, що Азкабан може так позитивно впливати на людей. 


– Азкабан ще не те може. Я можу бути вільним? 


– Можеш, дитя моє. 


Чоловік розвернувся, але майже одразу повернувся назад та промовив в сторону Темного Лорда: 

– Дельфі мала рацію, вина лежала не на плечах всієї прислуги, якій Мелфой влаштував побоїще, опираючись лише на свої здогадки та не володіючи жодною інформацією. Я бачив батька в лісі, це значить, що міністерство копає під нас. Ріки крові, крики про помилування, шмарклі, це дуже романтично, але похибка може вартувати всього. Луціус вчиняє необачно та імпульсивно. Це небезпечно. 


Обличчя Волдеморта змінилось, дивлячись на нього, можна було сказати, що він добре задумався над тим, що сказав Барті, а Пітер стояв, мовчки дивлячись то на Кравча, то на Володаря. 


– Ой-йо-йо-й, Бартеміусе, – хитаючи головою прошипів Темний Лорд. – І на що ще ти ладен, заради моєї дочки?


– Її безпека – ваша безпека, Мій Лорде. 


Почувши це, на блідому обличчі чоловіка знову з'явилась хитра посмішка.


– Ти хитрий змій. Я планував покликати її на наступне засідання, адже на ньому буде і її сестра, яка з сьогоднішнього дня поповнила наші ряди. Це має пробудити моє чадо. Дозволяю повідомити про мій наказ тобі особисто. 

Барті мовчки кивнув головою, прямуючи до виходу. 

– Бартеміус, – несподівано знову окликнув його Волдеморт. – Про Лео, ні слова. Нехай це буде сюрприз. 

– Я все зрозумів, Володарю.


Сам Луціус ще не підозрював про те, що Кравч вирішив-таки, хоч і дуже обережно, але підірвати його авторитет перед Волдемортом. І тут ще стояло питання, чого Барті жадав більше, підставити Мелфоя, чи допомогти Дельфі, хоча в поєднанні цих двох причин, ця ситуація здавалась йому більш ніж успішною. 


І в голові аристократа точно не було жодної думки про Кравча, бо він в принципі не вважав його якоюсь дуже сильною загрозою. Луціус був певен, що він отримав своє місце лише через вік і його хворий глузд, бо Темний Лорд давав йому найбрудніші, найжахливіші завдання, від яких в інших стигла в жилах кров. А сам Бартеміус отримував від них купу задоволення, яскравий приклад: катування бідолашних Лонгоботомів, яких вони з Беллатрікс назавжди зламали.  


Все, про що думав блондин, це Дельфі і його імпульсивний вчинок, як і всі інші до цього. Головою він розумів, що це все мало статись набагато раніше. І обставини кричали йому про це. Але все інше… Можливо не треба було так суворо? Але тоді б вона не зрозуміла наскільки все серйозно і продовжувала чекати на нього.