Комірчина на п'ятому поверсі

Власний казан

Як тільки я закінчила збирати речі, мама за тією адресою, що вказали в своєму листі батьки Джеймса, начарувала нам летиключ з дерев'яного вішака і ми, ледь втримуючи валізи, пролетіли пів країни до околиці Брокенхьорста в самому серці національного парку Нью—Форест.

Впали на землю біля якогось дерева, дивом не вдарившись в його стовбур, і підняли очі на єдиний будинок, що був довкола. Великий двоповерховий котедж, до самого даху завитий плющем. Ліс за ним, наче, намагався проковтнути будівлю разом із садом, обступав з усіх боків. А за нашими спинами була величезна галявина, з тим сами деревом посередині.

З ґанку спускалися двоє і поспішали до нас. За ходою і загальним силуетом ми впізнали Джеймса і Сіріуса.

— Привіт! — вони махали нам, наближаючись, — У вас все добре? Нормально долетіли? — Джеймс просто стрибав від радості.

— Так, все нормлаьно, — усміхнулась йому Лілі.

— Ледь втекли від моєї мами, вона не хотіла нас відпускати, — жартувала я, коли Сіріус підійшов і мовчки поцілував мене в маківку.

— Будь впевнена, від моєї теж доведеться тікати, — підтримав Джеймс.

Вони підняли в повітря чемодани і наказали їм пливти повітрям до будинку, а ми пішли слідом.

— Я нормально виглядаю? — шепнула Лілі, пригладжуючи волосся.

— Для Джеймса — прекрасно, навіть, якщо б в тебе був безлад на голові.

— Та я не для нього, — відказала вона.

Я стрималась, щоб не закотити очі. Але це насправді дуже мило.

— Мам! Тат! — крикнув Джеймс, коли ми зайшли до передпокою.

З кімнати по праву руку визирнула маленька пухкенька жіночка і осяяла нас усмішкою від вуха до вуха. Щоки її нагадували стиглі яблука, а очі так зажмурились, що їх майже не було видно.

— Віта-а-аю!! — проспівала вона і з розкинутими в сторону рукам підбігла обіймати нас по черзі.

— Доброго вечора, місіс Поттер, — трохи зніяковіло привіталась Лілі, і я повторила.

Сходами вниз швидко спускався високий міцний чоловік, чиї очі так нагадували теплі карі очі його сина.

— Привіт, дівчата! — він вхопив нас за руки, — Я Філмонт, з моєю дружиною Юфімією ви вже познайомились. Ми так хвилювались, що ви не зможете до нас приїхати! Я якраз заніс у вашу кімнату крісла і махровий килим, щоб вам там було затишно, — "затишно" це саме те слово, яким можна описати містера Поттера.