Комірчина на п'ятому поверсі

Баланс

Вересень. 1976. Шостий курс

ХЕЛЛІ

Найлегше – починати розповідь з передісторії. Познайомитися, пояснити хто, де і чому. Визначити головних героїв.  Але так не цікаво. У тебе може виникнути відчуття, що ввімкнув середину фільму, і якісь незнайомі люди роблять якісь незрозумілі речі, змушуючи тебе співчувати їм. Наче прийшов на вечірку із запізненням.

Та ми все розкажемо тобі, я обіцяю. А поки...

Мене звати Хелен О'Рейлі. На дворі 1976 рік, і ми знаходимося на вокзалі Кінгс-Кросс.

— Хеллі! — вона дорогою кинула валізу і мало не збила мене з ніг, — Я так скучила! Ти не уявляєш!

— Я теж, сонечко! — міцно обійняла подругу, вибираючи зі свого рота пасмо її рудого волосся, — Як в тебе справи? В мене море питань, хочу знати все!

— За ці два місяці стільки всього було, — Лілі Еванс зробила коло головою, демонструючи "запаморочення" від емоцій, — Не встигла я приїхати додому...

— Почекай, давай в купе поговоримо, а то без нас поїдуть, — від щасливої усмішки вже боліли щоки.

За лічені хвилини наші з Лілі батьки встигли завести якесь палке веселе обговорення і не зупинялись, навіть, коли востаннє на наступні кілька місяців обіймали і цілували нас. Їм вже не сумно проводжати, вони знають, що ми їдемо в добре місце, де будемо щасливі, доглянуті і в безпеці. Тому не плакали, поки ми викрикували зі сходів потягу прощальні слова, а вже домовлялися піти десь випити обіднього чаю.

Знайшовши вільне купе, ми запхали свої величезні валізи під сидіння. Сьогодні так сонячно, купе блискучого, як нова монетка, Гоґвортс-експресу сяє золотом. Тепле і затишне. Ми всілися біля віконечка, ледь стримуючи бажання говорити про все і одразу.

— Ну що там, розповідай!

— Так от, я тільки приїхала додому, замучена до смерті – ну ти пам'ятаєш...

— Я вже казала, ти занадто переймаєшся через іспити. Так нервувати – можна і до ручки себе довести, — перебивши, пожурила подругу. Здається, я повторювала це десяток разів за минулий червень.

— Я не можу це контролювати, — так само, як і раніше, виправдовувалась дівчина, — Воно як кліщами на голову тиснуло. Так от, — повторила вона, повертаючись до теми, — Тільки додому приїхали, а на порозі валізи. Дивлюсь на батьків насторожено, а тато змовницьки усміхається. Я така втомлена була, що хотілось просто лягти десь і померти, а розумію, що вони збираються кудись їхати... Сказати, що я була засмучена – нічого не сказати. Та все виявилося не так погано, ми поїхали до бабусі в Дувр. Цілий тиждень я в тиші просиджувала на ґанку і дивились на Ла-Манш. Голова настільки розм'якла, що я зовсім забула як думати про щось. І звісно мені ніхто не казав, що після того ми відправляємося на континент!