Діна 21 рік
В дверний косяк впирається Массімо, за ним стоять решта братів Вінсента і в усіх на обличчі можна прочитати здивування.
-Рімо, я ж казав, що не треба було їх шукати - говорить Массімо уважно роздивляючись нас у темноті
-Або ви зараз усі звалюєте, або ви самі знаєте наслідки - холодно промовляє Вінс і по моєму тілу проходить рій мурашок
-Ми зрозуміли - натягнуто усміхнувшись, каже Сантіно - Пацани валим
Зачинивши за собою двері, вони залишили нас на одинці. Знову.
-Отже
-Я хотіла тебе заткнути - перебиваю його я
-Що ? - в нього на лиці з'являється посмішка - Жабеня вирішило погратись з доберманом? Цікаво хто ж них виграє?
-А хто програє? - я усміхаюся у відповідь, що не робила дуже довго
-У тебе гарна посмішка ти це знала?
-Ще до твого народження
-Тобто ще тоді коли сама не народилась?
-Саме так
-Що мені потрібно зробити, щоб ці губи ще раз поцілували мене? - запитує брюнет з незрозумілими бісиками в синіх очах
-А хто сказав, що я тебе ще раз поцілую?- дивно язвити комусь, будучи притиснутою до холодної стіни
-Он як, тоді прийдеться мені цілувати жабеня, як в казці -Вінс нахиляється максимально близько до мого лиця
-Якщо не помиляюсь в казці принцеса цілувала жабу, а не навпаки
-Оу, то ти вважаєш мене принцескою?
-Так, у такій гарненький рожевій сукенці з двома косичками
-Буду тепер знати про твою збочену фантазію - жартує наді мною чоловік
-Це в кого вона ще збочена? - я мимоволі поправляю чорне волосся
-Ну якщо на нас глянути, то ми обоє гарні збоченці
Я тільки відкриваю рота, щоб заперечити, як він впивається мені в губи, пристрасно кусаючи мій язик та ще сильніше притискаючи мене до стіни
***
Ми повертаємося додому опівночі. Всі решта в будинку давно вже сплять, тому ми спокійно дістаємося кімнати.
-Тобі потрібно в душ - пошепки кажу я, сідаючи на ліжко
-Тобі також - він нахиляється до мене і я сіпаюсь - Вибач
-Ти іди, я поки пошукаю ще інформацію - зніяковіло промовляю я після хвилинної тиші
Брюнет киває і йде в ванну. Я ж сідаю за стіл і дістаю уже відомі мені папки і починаю передивляватись справи, які завчила вже на пам'ять. І знову перед моїми очима фотографія 6-річної дівчинки. В її справі є лише ім'я - Лівія. Ні прізвища, ні дати, ні опису тіла. Наче хтось стер всі дані, щоб їх ніхто не бачив.
Останнім часом здається доля грає в злі жарти. Ніколи не знаєш, хто наступний.
Взявши до рук іншу папку, паралельно помічаю, що на ноутбук Вінсента прийшло якесь відео-повідомлення і текст:
« У тебе хвилина, щоб переглянути»
Довго не роздумуючи, я вмикаю відео і все, що було в моїх руках летить вниз
На кріслі перед камерою сидить 13-річна дівчинка. Рот у неї заклеєний скотчем, руки міцно прив'язані до стільця, а тіло покрите синцями.
У мене в горлі стоїть ком і дихати стає важче.
За дівчинкою я бачу тінь пістолета, а на карих очах сльози і благання допомоги. Чорне волосся було скуйовджене, а одяг порваний і брудний
Далі іде специфічний звук і я заплющую очі. Я затуляю рот рукою, щоб не закричати і наважуюсь розплющити очі. І тут до мене доходить. Я знаю це приміщення! Я знаю дівчинку!
Я падаю з крісла і йорзаю по підлозі до ліжка, стримуючи сльози.
Не знаю скільки я так просидила. Відчуття часу повністю втратилось, серце не переставало битися, а руки і ноги трястись.
Я не відчувала кімнати, я не відчувала простору навколо себе, я бачила лише обличчя дівчинки і приставлений пістолет.
Неочікувано, я почула голос, він кликав мене і я розплющую очі, важко дихаючи
-Агов, Ді, все в порядку, ти кричала - Вінсент налякано звівся наді мною на ліжку
-Я... де дівчинка?
-Яка дівчинка, ти про що?
-Де твій ноутбук?
-На столі..
Я здираюся з ліжка і біжу до пристрою. Відкривши його, я не бачу, а ні відео, а ні повідомлень, а ні переписки. Пусто.
-Діна, що мать твою відбувається?
-От і в мене те питання, якого дідька? - я опускаюся на крісло взявшись за голову
-Жабенятко, - він присідаю навшпиньки переді мною і розтирає кісточки моїх пальців - це був всього лише кошмар. Що тобі наснилося?
-Я не хочу про це зараз говорити - я видираю свої руки з його рук і іду у ванну.
***
Я уже годину стою під льодяною водою і стрию з себе невидимі сліди на тілі. Я тру і тру, аж поки шкіра не червоніє, але я продовжую. З очей течуть гіркі сльози. Після смерті батька я думала, що їх більше не буде, але як я помилялась.
Я зламана і визнаю це. Я більше не людина, а просто непотріб, те що і хотів мій батько, хотіли його посіпаки і хотіла...
Але назвати її ім'я не можу.
Натомість я опускаюся на холодну плитку і дозволяю емоція захопити мене. Дозволяю плакати, тихо кричати та залишати рани від нігтів на уже і так червоній шкірі.
Не знаю скільки я там була, але темрява охопила мене і я заснула...