Адреналін

1.1K 58 2
                                    

Джексон взяв мене за руку, та відтянув за шафу, щоб нас було не видно.
Так вийшло, що він стояв сзаду, і закрив мій рот своєю рукою.
—Є тут хто?
Це був чоловічий голос, хриплий із-за сигарет, та дуже низький.
Чому так страшно саме зараз
Нащастя, на привелике щастя, він трішки постояв, та пішов звідси.
Та, що робити нам? Я не хочу зараз виходить, а якщо він наприклад стоїть біля виходу та очікує на нас? Ой, щось мені здається, що ми тут надовго.
Джексон прибрав свою руку, з моїх губ, а я більш роздратовано, чим налякано подивилась на нього.
—Ну, і що нам тепер робити?
—А чому ти питаєш у мене?
—Тому, що це була твоя пропозиція піти в цей будинок.
—Так, пішли звідси, зараз!
Джексон побіг вперед, а я за ним, я не знаю, куди подівся тей чоловік, та нащастя його там не було, і ми спокійно вибігли з цього дому надвір.
—Ну, що ми йдемо додому? - спитав Джексон.
—Але де Техьон і Чон Дунг?
Через хвилин 20, ми замітили, що позаду, а саме біля входу в цей будинок, їх затримав тей самий чоловік, він питав у них, що вони тут роблять, та зателефонував в поліцію, ми з Джексоном відійшли, щоб нас не знайшли, та коли поліція приїхала, ми з ним дуже розгубились.
"Так, Настя, не панікуй..."
Я зателефонувала брату, щоб він сказав своєму другу, який працює в поліції, щоб він їх відпустив.
—Так, він розбереться з цим?
—Так.
—Дякую, Макс,  ти врятував моїх друзів.
—Я ж твій брат як не як.
—А, і ще одне, батькам не кажи!
—Добре, але не шукай більше пригод!
—Побачим, все, бувай!
—Бувай!
Я завершила дзвінок, та як тільки хотіла піти, Джексон зупинив мене взявши за руку.
—Що?
—Настя.
Він поставив руку переді мною, прижавши мене до стіни, та сказав, нахилившись до мого вуха:
—Дякую, що врятувала цих бовдурів...
—...
—Я в тебе в боргу.
—В боргу? Не хочеш виконати його зараз?
Він підставив своє лице ближче до мого, та хотів мене поцілувати, та у нього зникло бажання після моїх слів.
—Тоді ніколи не говори зі мною, та не підходь до мене.
Після цих слів, я негайно втікла додому.  Макс правий... Досить з мене пригод на сьогодні.
Коли я прийшла, дома ще нікого не було, тому що всі на роботі, та ще дуже рано.
Я піднялась в свою кімнату, і лягла на ліжко. 
День був тяжким.... Та ще не вечір.
Як тільки Макс прийшов додому, годин в 7 вечора, він сказав мені, що мої друзі в повному порядку.
Зайшовши в свою кімнату, я побачила Техьона. Який стукав в вікно. Я в шоці, що він тут робить?
Я відкрила вікно, щоб він зайшов через нього в мою кімнату.
—Настя, привіт!
—Ну привіт... Що ти тут робиш?
—А, я прийшов, щоб подякувати тобі за те, що врятувала мене!
—А, ну я не покидаю своїх друзів у біді.
—Он як!
—...
—Ну, дякую тобі!
—На здоров'я...
Він підійшов до мене ближче, та сказав:
—Доречі, дуже мила піжамка...
Техьон відійшов до вікна, та сказав:
—Тоді, я піду... Бувай!
—Ну, бувай!
Ранок! Сьогодні середа.
Я швидко зібралась в школу, та вирішила піти пішки...
Як тільки я зайшла в двір школи, всі дивились на мене, особливо хлопці. Я зайшла в клас, де нікого не було, та сіла на своє місце.
Через деякий час, в клас заходить все більше людей.
Ось і Чон Дунг, вона підходить до мене, та дякує за порятунок.
Все це добре... Та чомусь, цього придурка ще досі немає.
Ось і почався урок. Щось мені здається, що він не прийде... Ну і добре.
Учителька Кім Ше пояснює нам нову тему по правознавстві. Та по середині урока, як ні в чому не бувало, вривається Джексон, та сідає на свою парту. Вчителька важко вздихає, та продовжує урок, не звертаючи на нього уваги. Джексон трішки побитий. Зараз, він просто лежить на своїй парті та мабудь спить...
Дзвінок!
—Настя, що з ним? - спитала Чон Дунг.
—Чому ти в мене питаєш? Я звідки знаю?
—Мені сказали, що він через тебе побився з друзями. Мов би то, вони говорили про тебе всякі непристойності, і вони побились...
Я ще раз подивилась на нього.
—Ото дурень.
—Чому? На мою думку, це романтично... Ти так не вважаєш?
Я не дослухала Чон Дунг, підійшла до нього, взяла за руку, та сказала йому на вухо:
—Давай вийдемо.
—Ну давай!
Коли він встав, я швидко потянула його на сходи, якими ніхто не користувався. —Чому, чому ти такий побитий?
—А тобі яка різниця? Ти ж казала, щоб я з тобою не говорив, та навіть не підходив до тебе, а тепер жалієш?
Джексон трішки розсміявся, але я не розгубилась.
—Це ж не через мене?
—А що, якщо із-за тебе?
—Ти зовсім збожеволів? Якого ти взагалі за мене заступався? Ти ж, ти ж мене ненавидиш!
—Я тобі колись таке говорив?
Я опустила голову, та засмутилась.
—Не треба. Я не хочу щоб ти плакала із-за мене...
Він підняв моє обличчя за підборіддя, а я тим часом подивилася в його темно карії очі, та на коричневе волосся .Він такий побитий...
"Як там кажуть? " Шрами прикрашають хлопця?" Так це, зовсім не про нього."
Я вирішила взяти свою пудру, та трішки замаскувати його лице. Він погодився, це виглядало дуже мило...
—Ось. Так краще. - сказала я, посміхнувшись йому, він в свою чергу, не спускав з мене погляду.
Я зібралась, вже йти, та він знову вхопив мене за зап'ястя, та підтянув до себе, дуже близько:

Школа.КоханняWhere stories live. Discover now