Розмита дощем холодна бруківка біліє,
То, може, ще здавна хотіла вона бути небом.
Осіння роса її, посірілу, жаліє,
Лягає в забиті квадратики, мріючи степом.
Бруківку чіпляють листи від далекого клена,
Її забинтовує вітер цементовим пилом.
Та, може, бруківка ще хоче зробитись зелена,
Але їй ніхто не позичить у світі чорнила.
Вона хоче в небо, вона не така вже, як інші,
Вона не забула прадавнього співу лебідки.
Бруківка біліє дощем під акорди і вірші,
Бруківка подібною бути хотіла до квітки.