Я знову тікаю й кудись добираюсь експресом,
Зірки розмовляють й кудись розлітаються мишами,
Ковтаю ці дні, наче пробую вперше еспресо:
Без цурку, без осені, трохи розбавлене тишею.
За вічністю бігати знову я надто утомлена;
Любов розбивати мені вистачає і в книгах.
Чомусь тільки ніч пребита, притихла і зломлена.
Чомусь тільки в мене під каву всередині крига.
Думки забуваю. І сни забуваю. Щоразу.
До першого вірша я знову втрачатиму спокій.
Експрес пробігає повз вимиту зливою трасу,
І в неба сьогодні аж надто вже очі глибокі.
Я знову тікаю: висотки ці тиснуть, як пресом.
Земля задихнулась асфальтом, бетоном й мостами.
Ковтаю ці дні, наче пробую свіже еспресо:
Без цукру; розбавлене трохи оцими дощами.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Міста. Потяги. Вокзали
PoetryТам, де шляхи перетинаються. Там, де звичні речі набувають інший сенс. Думки вголос, нічне натхнення або просто поезія відстаней.
