Міста. Потяги. Вокзали

місто у вогні

ти підходиш до мене й говориш до мене: «встань.
ми взяли оборону й спинили вогонь повстань.
ми ішли за законом, а нас повели на суд.
але стіни тюремні хиткі, і тому я тут»
ти говориш до мене, і кров тече з твоїх ран.
ми підходим до площі, і тліє згорілий храм.
твої рани глибокі, шпиталі забиті вщерть.
ти говориш до мене спокійно: «не бійся, бо це не смерть.
але смерті боятися теж не повинна ти»
ми сідаєм під храмом, бо боляче далі йти.
промиваю водою, і рана твоя пече.
ти зіщулюєш очі, бинтую твоє плече.
ти ховаєш свій біль, а мені сильніше болить.
ми не бачим вогню, але брама уже горить.
ти підводиш мене й говориш до мене: «глянь,
в цих людей немає ні віри, ні сподівань.
коли дивишся в очі, у очі оцих людей,
то не віриш, ще скільки побачать вони смертей»
замовкаєш на трохи, тамуєш у серці гнів.
скільки ж ти у в'язниці пролежав холодних днів?
...і ми йдемо повз храм, що ховає у сажі тіла.
я вдихаю повітря, воно на смак, як смола.
ти тримаєш мене, хоча не тримаєшся сам.
я заплющую очі, аби не бачити ран.
я заплющую очі, і чорним затінює світ.
моє серце у тиші складає свій заповіт.
але ти зупиняєш мене й цілуєш мене в чоло:
«все, що зараз, чуєш, все, що буде й було,
це тепер не важливо насправді для кожного з нас.
все, від чого тікаєм, чого ми бажаєм – це час»
замовкаєш раптово, бо я зупиняю тебе.
ми проходимо місто, не знаєм, куди тепер.
«дзвони дзвонять, — говориш, — несуть останні хрести.
вже нічого не зробиш, просто мусимо йти»