Листопад. 1977. Сьомий курс
СІРІУС
Зранку ледь прокинувся. Сонце ще не встало, в спальні темно, хоч в око стрель, і холодно так, що не хочеться висовувати носа з-під ковдри. Змусив себе вилізти з теплого ліжка, перевдягтись у форму. Джеймса в кімнаті вже не було, певно ще раніше встав і пішов на стадіон. Закинув мітлу на плече і спускався сходами.
У вітальні різко запалились лампи і я остаточно прокинувся від криків:
— Бо він такий добрий хлопець, — вони застали мене зненацька своїм співом і стрибанням навколо, — Бо він такий добрий хлопець! Бо він такий добрий хло-о-опе-ець.... Ми всі дуже любим його!
— З днем народження!! — прокричали дівчата, скинули в повітря конфеті, а Рогалик з Мунні задули в ріжки.
— Дякую... — я трохи зніяковіло розсміявся, втримуючись на ногах під тиском обіймів з усіх боків.
— Неси мітлу назад, сьогодні тренування не буде, — Джеймс хлопнув мене по плечу.
— Ти свята людина! — мені аж полегшало від цього. Останні три тижні я настільки виснажився, сил не було зовсім: величезні обсяги домашніх завдань, тренування та практикуми не давали навіть нормально поспати.
Вони випхали мене назад у спальню і наказали повертатися в ліжко. Проспав ще години три-чотири і прокинувся іншою людиною. У вікні вже сяяло сонце, коли я з величезним задоволенням відправився в душ. Пропущений сніданок компенсував величезний торт, який чекав на мене у вітальні.
— Як тобі дизайн? Це Джеймс вигадав, — усміхалась Хеллі, дістаючи згаслі рожеві свічки з крему.
— Я здогадався, — сміявся, читаючи на чорному кремі білий текст "Смерть на рік ближча, старий дідуган".
— Хочеш спробувати? — хитро спитав Поттер.
— Ні, дякую, — встиг ухилитися до того, як друг вхопив за потилицю, щоб макнути обличчям в десерт.
Не знаю яким чином, але поки ми з Джеймсом і Ремусом вимазували один одного кремом (особливо класно виглядали повністю замазані окуляри Поттера), дівчата абсолютно спокійно встигли відрізати собі по шматочку і благородно всілися в крісла, щоб спостерігати за бійкою.
На обід ми так і не потрапили, бо всю першу половину дня валялися посеред вітальні в купі подушок, об'їдалися солодощами з подарунків, грали в настільні ігри, закидували все навколо фантиками, сміялись. Безперечно кращий день за останній час. Не вистачає ще однієї деталі.
— Зроби мені подарунок, — як ведмідь обійняв Хеллі і завалив її на килим.
— Який? — сміялась вона.
— Погоджуйся.
— І на що ж саме?
— На те, що важливіше.
— А що для тебе важливіше? — кепкує дівчина.
Я втупив в неї очі.
— Ти знаєш...
— Якщо чесно - гадки не маю, — потягнулась за цукеркою, розгорнула і поклала до рота.
Ця заява була серйозніша, ніж я хотів би почути.
— Правда?
Потиснула плечима замість відповіді.
Схоже, наші ігри більше нашкодили, ніж покращили ситуацію...
Це почалось в кінці вересня, коли я ще був радий скороченню кількості занять і збільшенню вільного часу. Як виявилось, цей час був лише умовно вільним. Тоді я зробив звичкою "жартівливо" діставати Хеллі, постійно повторюючи одну і ту саму фразу.
***
FLASHBACK
— Скажи "Так", — вкотре замість привітання промовив я.
— Про що ти? — вона вже перестала пручатись і просто робила вигляд, що нічого не розуміє. Наче це щось змінить – ця думка завжди піднімала настрій.
— Ти знаєш, про що, — усміхався я.
— Гадки не маю, — хихотіла вона і продовжила свій сніданок.
— Хтось вже почав писати доповідь для нашої Кицьки? — я потягнувся за мармеладом до чаю.
— Фу, як ти можеш? — скривився Поттер.
— І не кажи... — підтакнула Еванс.
— Говорити про домашку за столом – непристойно, — додав перший.
В Лілі щелепа відпала, а Хеллі почала сміятися, так, що ложка вівсянки погрозливо тремтіла в її руці.
— Тебе тільки це схвилювало? — спитала руда.
— Звісно, — Поттер награно зробив серйозне обличчя, — А що не так?
Та закотила очі, а Хеллі продовжувала трястись від сміху.
— Вона сказала, що термін здачі за три тижні, а сама хоче щоб ми їй щось вже післязавтра показали, — насупив брови, — Я ще навіть не сідав за нього.
— Так вже минув тиждень. До того ж, ви наче любите трансфігурацію? Що вам якась маленька доповідь? — кепкувала Хеллі.
— Ми любимо практичну частину. Писати – нудьга!
— Якщо хочеш, можу тобі допомогти, в мене багато невикористаної інформації залишилось.
— То ти погоджуєшся витрати цілий вечір, щоб писати зі мною нудну роботу? — ну давай, відповідай...
— Так.
— Що ти сказала? — підхопив одразу.
Вона піджала губи, стримуючи усмішку.
— Я сказала, що погоджуюсь витратити на тебе цілий вечір.
— Тільки один?
— Подивимось, — хитро посміхнулась.
Підвечір ми всі в п'ятьох прийшли до бібліотеки. Поклали сумки на стільці і розійшлись хто куди: Джеймс з Ремусом одразу пішли в заборонену секцію, Еванс в інший зал до теми "Травництво", а Хеллі бігала між рядами, вишукувала книги і складала стосом мені в руки.
— Так багато? — жахнувся я після шостого фоліанту, — Я думав, все буде в одній книзі, ти тільки скажеш де шукати?
— В цій ти знайдеш базову інформацію про перетворення неживого в живе, — вона тицьнула пальцем в червону книжку посередині стосу, — В цій буде перелік найвживаніших заклинань, — вказала на іншу книгу, — Тут детальний опис деяких випадків оживлення споруд...
Я приречено заскиглив.
— Радій, що тобі не довелося шукати все це самотужки. Я стільки часу тут витратила, що вже напам'ять знаю ці тексти.
Замість слів вдячності, я чмокнув її у голову, а вона усміхнулась.
— Пішли, допоможу тобі знайти потрібні уривки, поки ти пишеш теорію.
За столом я витягнув червону книжку "Практика трансформацій" і гортав до розділу про оживлення речей. Взявся перечитувати його, перед тим як щось писати, але запідозрив недобре, коли на 18 сторінці розділ так і не закінчився. Хотів піддивится, прогорнути до наступної теми, але не знайшов її – оживлення займало майже четверту частину книги і закінчувалося її форзацем.
Лише в цей момент до мене прийшло усвідомлення, чому в нас такий "ненавантажений" графік.
За кілька годин роботи наша компанія зайняла книжками і пергаментами весь здоровенний стіл, за яким раніше ми могли розміститися факультетом. Сонце зайшло, запалилися лампи.
В якийсь момент мені настільки набридло волосся, яке лізе в очі, що я завив, вчергове поправляючи його назад. Хеллі встала, спустила резинку зі свого волосся, підійшла позаду і зав'яла нею моє. Треба і собі кілька таких придбати.
— Може вистачить цього? — ще через годину проглянув п'ять футів розписаного пергаменту, — На перший перегляд. А ці просто тезисами запишу, щоб показати що ще буде в роботі?
— Хм, ну, можливо, — Хеллі оглянула купу розгорнутих довкола книжок, — Записати тобі назви книг і сторінки, щоб потім легше було шукати?
— Так, це дуже допоможе...
— Добре, — за цим вона взяла в праву руку перо, а ліву поклала мені на стегно.
Я не очікував такого, здригнувся, всі м'язи зкам'яніли, а в животі зав'язався вузол. Вона прибрала одразу руку і здивовано дивилась.
Певно, моя реакція була доволі помітною, бо всі підняли голови від своїх книг.
— Ти чого? — спитав Ремус, що сидів навпроти.
— Нічого, — видихнув я, — Змерз, трусить, — вигадав на ходу.
Після ще кількох, сподіваюсь – непомітних, вдохів і видихів, я зміг продовжити писати, хоча голова відмовлялась концентруватися на тезисах.
Навіть коли ми поверталися у вітальню, я не міг очистити свій розум. Взяв Хеллі за руку і витягнув з потоку студентів в коридорі, ховаючись у ніші за старим гобеленом.
— Ти чого? — вона здивовано усміхалась.
Крихти танцюючого світла від смолоскипів ллються з-під гобелену, ледь освітлюють наші силуети. Тут зовсім мало місця, голова ще більше закипає.
— А ти? Що таке взагалі робиш? — вона зсунула брови і за секунду міркувань покачала головою, наче не зрозуміла, — Руку мені на стегно поклала!
— А не можна? — грайливо перепитала.
— Випробовуєш мою витримку? — я підійшов ближче і відтіснив її до стіни.
— Хм... — у роздумах постукала пальцем по своїх вустах, — Чому б ні?
— Ти мені дещо обіцяла...
— Я пам'ятаю...
— Який пароль від ванни старост?
— І навіщо це тобі? — хитро посміхнулась, — Спитай у Ремуса, він має знати.
— І як я йому поясню? — хихотнув я, — Я знаю, що Еванс завжди дає тобі пароль, зізнавайся...
— Не скажу, — знов хитрує.
— Буду лоскотати, поки не скажеш, — "погрозливо" поклав руки на її стан.
— Тоді тим паче не скажу, — прошепотіла, заглядаючи мені в очі.
В животі знову зав'язувався вузол.
— Благаю, не дивись так на мене.
— Як?
— Оцей твій відьомський погляд, я від нього втрачаю волю. Я ж не залізний...
— Я теж, — шепнула вона прямо мені на вухо і вислизнула в коридор.
Шумно видихнув, стиснувши долоні.
— Відьма...
FLASHBACK END
***
В мене досі розум палає від спогадів про той момент. Тоді я вирішив "помститися" коханій, і вже наступного дня отримав гарну можливість.
***
FLASHBACK
По обіді ми відпочивали у вітальні. Сиділи на канапі, Хеллі гортала журнал з головоломками, а я читав "Віщуна". За звичкою поклав руку на спинку позаду Хеллі та почав крутити хвостик між пальцями.
Ідея миттю прийшла - міцно стиснув долонею її волосся і легко потягнув вниз. Хеллі зробила шумний вдих, а погляд на сторінки засклянів.
— Ти що робиш? — стримує усмішку.
— Та нічого, новини читаю, — віджартувався.
— Цього недостатньо, щоб я видала пароль, — вона намагалась тримати спокійне обличчя, та неоднозначно на мене глянула.
Тепер це схоже на гру.
— Будемо і надалі докладати зусиль, — сказав, не відриваючи очей від газети, і міцніше потягнув її. Вона затримала подих.
FLASHBACK END
***
Ми б ще довго так сиділи, жоден не бажав здаватися. Не знаю як їй, а мені тоді було важко тримати себе в руках, відчуваючи її гладке чорне волосся в долоні, хотілося ще сильніше стиснути. Але підійшов Ремус і попросив позичити платівку з піснями Witchunters, довелося зупинитися.
Час від часу ми продовжували нашу гру, більшість з цього була зовсім невинною, як то смикання за мантії або "випадкові" дотики, інколи це було схоже на кепкування між друзями – наприклад, Хеллі в мене щось забирала, перо або зошит, і змушувала бігати за нею. Мені здавалось, що ми знову опинились на молодших курсах, тільки в головах вирували гормони.
А інколи це були зовсім не невинні випади. Як в середині жовтня востаннє я був на межі, коли вона під час поцілунку вкусила мене за губу.
***
FLASHBACK
— Скажи пароль... — ми ховались під сходами у вітальні. Тепер в нас по всьому замку були улюблені схованки.
— А ти вже здаєшся? — Хеллі хитро усміхнулась і вигнула брови.
— Нізащо, — вона знає, що я обов'язково прийму виклик.
— Тоді чого питаєш?
— Чекаю, коли ти здаси, — знайшов виправдання.
— Не дочекаєшся, — шепотіла.
FLASHBACK END
***
За півтора року я вже так звик до її фізичної близькості: коли вона стоїть впритул до мене, коли її обличчя в кількох дюймах від мого, коли її рука лежить в моїй. Але саме зараз все це отримало зовсім нове забарвлення, знову викликає вир емоцій, наче тоді, коли ми тільки почали зустрічатися, коли доводилось вмиватися крижаною водою після поцілунків, або уникати обіймів, щоб не осоромитися.
Зараз сором мене не лякає, хоч хвилі бажання і накривають так само, як колись. Ні. Хай вона знає, як зводить мене з розуму.
Ранками за сніданком Хеллі вже зробила своєю звичкою лоскотати мені долоню і зап'ястя кінчиками своїх нігтів.
Після купання в зіллі в неї не тільки волося змінилось, тепер вона завжди ходила з подовженим манікюром і вивчила море заклинань для зміни кольору. Мені подобались її руки, особливо з темно-червоним кольором, але іноді щоб подражнити, я хапав її руку, тягнув до рота і робив вигляд що зараз відкушу всі нігті.
Я думав, добре, що на уроках ми не сидимо разом, бо це була б тортура, та якось я таки скористався подібною ситуацією.
***
FLASHBACK
На дуже нудній лекції по Чарах я розтягнувся на своєму робочому місці і звісив руку з пером з парти.
На ряд нижче сиділи дівчата. Хеллі зранку зібрала волосся, кінчик пера був просто поряд з її оголеною шиєю. І вигадувати нічого не треба, я торкнувся кінчиком пера за вухом, а вона так підскочила, що я мало не засміявся посеред лекції. Було видно, як її шкіра вкривається мурашками, волосся на голові стає дибки, як вона витягнулась стрункою, повільно напружено дихає, а її записи стали абсолютно не придатними до читання. Вічно дивися б на це.
— Гей, — погрозливо шипнула мені після уроку, — Ти що таке робиш, прямо посеред уроку!
— А що таке? — усміхнувся я.
— Так не чесно!
— А ми ніякі правила не обговорювали.
— Але посеред уроку! — змолилась Хеллі, але побачила мою хитру усмішку і зрозуміла, що тепер я буду робити таке частіше.
— Бійся мене, — шепнув на вухо і пішов.
FLASHBACK END
***
До "поради" вона не дослухалась, навіть навпаки, намагалась підловити мене так само посеред занять, але нащастя їй це не вдалося.
І останній раунд нашої гри стався буквально вчора.
***
FLASHBACK
Після кількох днів майже без відпочинку, я заснув по обіді і прокинувся аж під вечір. Спустився у вітальню в пошуках Джеймса, ми мали починати сумісний проєкт по Захисту сьогодні, та серед натовпу ґрифіндорців побачив лише одну знайому маківку, що виглядала з-за спинки крісла.
— Ку-ку, — підійшов сзаду і сперся ліктями на спинку, — Не бачила Рогалика?
— Бачила, але давно. Не знаю, де він може зараз бути, — покачала головою.
— Дідько, доведеться шукати по всьому замку... — вже збирався йти, але зупинився, — Що це?
— М? — питаючи подивилась на мене з крісла.
— В тебе нові парфуми?
— Ні, все ті ж. Що ти дарував на Різдво.
— Минуле?
— Ну, це ще не настало, — хихотнула Хеллі.
— Ні, запах якийсь інший, — наступив брови, намагаючись зрозуміти, що змінилось, — Новий шампунь?
— Ні, теж старий, я нічого не змінювала.
Я нахилився головою ближче до її плеча.
— Ти щось приховуєш, щось змінилось... — усміхався, уважно придивляючись до неї.
— Ну... — почала вона з хитрою усмішкою, — Хіба що, раніше я пшикала парфуми на одяг, а сьогодні на шкіру... Це мене Лілі навчила: пшикати парфумами там, де хочеш, щоб тебе цілували, — рухом голови відкинула волосся назад, відкриваючи шию.
Всередині з'явилось якесь відчуття невагомості.
— Правда? — зашепотів і став принюхуватись, де ж вона нанесла аромат, — І куди ж? Сюди? — торкнувся носом шиї.
— Гей, ти чого! — шепнула вона і відсторонилась, — Тут повно народу.
— І що? — всміхався я, швидко поцілував і відскочив назад, — Сама ж попросила, — Хеллі страшно зашарілась і кинула в мене подушкою, що лежала на її кріслі.
Я побіг до портрету. Мене з середини свербіло відчуття незадоволення, поцілунок був занадто швидкий, я не отримав тих відчуттів, які хотів би. І навіть не дивлячись на те, що я змусив її почервоніти, в цій битві перемогла вона, бо я так і ходив замком, думаючи про те, що хочу уткнутися носом в її шию, цілувати, кусати і залишати червоні сліди своїх поцілунків, щоб аж губи горіли.
— Ну ти і спу-ун, — протягнув Ремус, якого я знайшов у Великій залі.
— Ти чого тут так рано? До вечері ще далеко.
— Хотів в тиші почитати.
— А бібліотека не підходить?.. — перепитав після паузи.
— Не повіриш, але тут тихіше. В Джеймса якась манія, носиться, тягає книжки і щось бубнить під ніс.
— Він ще там?
— Вже ні, — Рем кивнув в сторону дверей.
— От ви де! — Рогалик запихався і плюхнувся на стілець поряд, — Потрібна допомога. Треба наловити фей.
Секунду-другу ми дивились на нього, очікуючи якогось адекватного пояснення.
— В тебе гарячка, друже? — приклав руку до його лоба.
— Та ні, я хочу Лілі сюрприз зробити.
— До чого ця дівчина тебе довела, — жартома покачав головою, — Де ти їх шукати збираєшся? Їм не сезон.
— Та в лісі мають бути, ще тепло, вони не впали б в сплячку так рано, — в нього горіли очі.
— Тобі пощастило з друзями. Клепку тобі звісно втопило знатно, але коли це нас зупиняло?
— Скільки треба? — спитав Рем.
— Ну, на п'ятдесят ліхтариків по 3-5 штук десь.
— Двісті п'ятдесят?! — жахнулись ми.
— А на КОЛИ вони тобі потрібні? — додав Мунні.
— Не знаю, я думав, ми втрьох за тиждень впораємось.
— Ну, за тиждень.... Можливо.
До самої вечері ми обговорювали, чи вистачить ліхтарів щоб прикрасити ними якесь дерево, і яким чином заманити Лілі в Ліс. По своїй волі вона не погодиться...
— Хіба що, звязати її, закинути на плече і віднести туди силоміць. Подумай про цей варіант, дівчатам таке подобається!
— То Хеллі, певно, таке подобається, а Лілі буде не в захваті, — сміявся Поттер.
— А тобі звідки знати? Ти пробував? — хтиво маякнув бровами.
— Що обговорюєте? — раптово з'явились дівчата і налякали нас до смерті.
— Проєкт, — зреагував я.
— Вечерю, — в той час ляпнув Поттер.
Підвисла тиша.
— Ага, скільки можна працювати?? Я вже їсти хочу! — благаю, не звертайте увагу, сідайте їсти...
— Ви завжди голодні, — усміхнулась Еванс, а Хеллі промовчала.
Ремус сховав свої підручники зі столу, посунув до себе чистеньку тарілку і якраз почали з'являтися вечірні страви.
— Рогалику, — шепнув, простягаючи повз нього руку за картоплею, — Ти не конспіратор... Ти – хлєбушек... — за цим відкусив шмат хліба і мало не вдавився, бо друг непомітно турнув мене в бік.
Озирнувся на Хеллі, що сіла поряд і мовчала.
— Все нормально?
— Звісно, — усміхнулась і знову відкинула волосся з шиї, — Не думала, що хлопці пліткують про дівчат, — тихо додала.
— Багато чули? — напрягся я.
— Тільки кінцівку, я підійшла на десять секунд раніше. То що мені там має подобатись?
— Зв'язування, — невимушено відповів.
— Хм-м, — на мить задумалась і ствердно кивнула головою, — Можливо.
Я стиснув рукою край стільця, на якому сидів.
FLASHBACK END
***
А тепер, щоб виправити ситуацію, доведеться відмовитися від цих розваг... Я поки не бачу іншого виходу, якщо Хеллі так невпевнена в моїх намірах.
— Підемо завтра? — пошепки спитав Поттер, поки дівчата щось обговорювали.
— Чого завтра? Пішли сьогодні.
— Я думав, ти сьогогдні нічим займатись не захочеш.
— Треба раніше почати, бо потім похолодає.
Ми дочекались ночі, щоб непомітно вислизнути із замку. Непомітно для дівчат звісно — від усіх інших значно простіше приховати вилазки в Заборонений ліс.
Сьогодні видалось особливо холодно, якби знав, то хоч шарф натягнув би. Пальці заклякли ще до того, як ми спустились на узлісся. Бродили між деревами, шукали кущі, в яких могли б оселитися феї, шеруділи в гілках, але враження було, наче всі тварини кудись зникли, ані звуку, ані руху.
— А у що ми їх ловити збираємось, якщо не секрет?
— Я про це не подумав, — насупив брови Джеймс, — Треба добути якісь банки.
— І сачки, — додав Ремус.
— Банки можна на кухні попросити, — запропонував я.
— Точно! І завтра ще вислизну в селище, треба паперові ліхтарики купити.
— Паперові? Не скляні? А якщо дощ піде і вони попливуть?
— П'ятдесят скляних ліхтарів? Де їх брати, і де потім ховати?
— Хтось з нас трьох має відповідати, а не ставити питання, — хихотів Ремус.
— Здивуй нас, — скептично глянув на нього.
— Та просто треба банок набрати замість ліхтарів, можна мотузками обмотати і на гілки підвісити.
Ми з Поттером здійняли брови і згідно похитали головами. Резонне рішення.
— Тоді піду в Гоґсмід за мотузкою.
— Бери з запасом, футів 30.
— Нахіба так багато??
— А ти думаєш, скільки треба, щоб звязати людину?
Я покотився зо сміху, а Джеймс штурнув мене, довелось схопитись за дерево, щоб не впасти в приступі реготу.
— Ну ти і збоченець! — сміявся Поттер.
— Ще скажи, що ніколи не марив такими фантазіями — в житті не повірю! — зі смішком вступився Мунні.
— Гей, ти на чиєму боці?
— На боці противників самообману.
Джеймс кинувся на Рема і затіяв "бійку", а мене від сміху вже поклало на землю. За кілька хвилин почало відпускати, я піднявся на ноги. Спостерігаючи за тим, як Люпін намагається застосувати захват під коліно, щоб завалити противника, мене осяйнуло:
— Хлопці, — покликав їх, — АГОВ! — нарешті підняли на мене голови, — А може, сьогодні занадто холодно і вони ховаються?
— Хто? — перепитав Джеймс.
— Феї, хто ж?!
— А-а.
— Пропоную повернутися завтра, все одно в нас нема нічого, щоб ловити.
— Годиться.
Ми повернулись в замок, з надією доспати залишок ночі. На ранок, поки ще спав, я відчув якусь нездорову активність в спальні, хтось туди-сюди ходив, щось говорив, грюкав дверима. Відкрив одне око, щоб глянути, що коїться.
— О, де ти їх взяв? — Поттер щось із дзвоном поставив на підлогу.
— В Геґріда позичив, — Люпін був задоволений собою.
— Ти сказав йому?? — "голосно" зашипів перший.
— Та ні, сказав, що треба ловити бджіл в оранжереях.
— Хм, непогано.
Я наршеті піднявся з ліжка і оглянув кімнату. Посередині височіли вежі різномастих банок.
— Нащо ти їх сюди припер? — сонно пробубнів.
— І тобі доброго ранку! — хихотув Джеймс.
— А якщо хтось зайде? Дівчата до нас вже як до себе ходять, навіть не стукають. А тут оце! І як, скажи на милість, ти їх проніс через весь замок? — я уявив друга з купою банок в руках і стало смішно.
— Встав о п'ятій, поки всі спали, і під мантією на кухню бігав. Ельфи повитряхували всі свої комірчини, щоб знайти порожні баночки.
— Добре... А чому ти приніс їх СЮДИ?
— Та не знаю, я не думав...
— Воно й видно, — перебив і закінчив речення.
Він взяв подушку, замахнувся і гепнув нею мене в обличчя так, що я пухнувся назад на ліжко. Я вже збирався відповісти, схопив свою, але..
— Стійте! — шикнув Рем і став між нами, — Поб'єте все!
Ми мовчки дивились на гори банок.
— Що далі? — спитав я.
Джеймс взяв клітчасту ковдру зі свого ліжка і накрив банки.
— Сніданок. Потім якось перенесемо їх.
— Куди? — Мунні так само скептично дивився на Поттера.
— Та в ліс одразу, — я встав з ліжка і став перевдягатись, — Треба знайти якесь місце гарне, і там все скласти.
— Я думав, там влаштувати, де колода ота корява лежить, під червоним кленом.
Ми на секунду поринули в міркування.
— Це там, біля струмка? — додав Люпін.
— Ага, воно.
Все ще запитуючи дивися на них.
— Ну там, де я торік мало ногу не зламав, коли стрибнув з дерева, — додав Джеймс.
Я протягнув довге "А-а" коли і до мене дійшло.
Відкриваючи двері, щоб спуститися на сніданок, я зустрівся ніс до носа з Хеллі. Як знав!
— Рано-очок, — прикрив собою дверний отвір, і вийшов з кімнати так, щоб дівчина нічого не бачила всередині.
— Я за тобою якраз йшла, — взяла мене за руки і підійшла впритул, — Підемо сьогодні гуляти?
— О, не знаю, відьмочко, сьогодні буду зайнятий...
— Весь день? — насупилась вона.
— Скоріш за все.
— І що робити будеш?
— Ну, різне. Проєкт по Захисту, доповідь, ще кілька завдань треба, — хоч би не було помітно, що я нервую.
— В бібліотеці будеш? Може я теж щось тоді зроблю.
— Ні, — думай-думай-думай, — Не в бібліотеці. У Джеймса там якась ідея була до практики.
— Ну хоч поснідаємо разом?
— Пішли, — потягнув її за руку до сходів і вона розплилась усмішкою.
Вони з Лілі швидко щось запланували собі на день, коли побачили, що ми втрьох після сніданку йдемо "кудись по справах". Поттер, як і збирався, прослизнув у Гоґсмід через прохід за горбом Одноокої Відьми, а нам з Люпіном довелося переносити банки з кімнати у ліс.
— А якщо скласти їх у якусь ковдру чи підковдреник і як мішок нести? — запропонував він.
— Як Санта Клаус? Через димохід з мішком поліземо, — кепкував я.
— Я тобі позичу свою червону піжаму, буде доволі органічно, — підколов у відповідь.
— Давай краще кілька разів сходимо та не будемо мішками увагу привертати, — взяв шкільну сумку, витряхнув все з неї на ліжко і почав складати банки.
Як же вони брякали коли ми спускались, ніколи в житті так повільно не ходив замком.
— Може, дез'ілюмінуюче закляття? — запропонував, коли на узліссі побачив купу студентів.
— Точно, і отам підемо, за хатинкою Геґріда, там нікого наче нема.
Вперше застосовували ці чари за межами навчальної авдиторії, не були впенені, що спрацює, але вийшло пристойно, тільки червоні комірці мантій можна було розгледіти, якщо придивлятись.
Нам пощастило, Геґріда дійсно не було вдома, він рубав дрова за своїм гарбузовим городом, не бачив і не чув як ми пролязгали до лісу ані вперше, ані вдруге, ані втретє. Ще треба було бачили як Люпін ховав під мантією довжелезні сачки, наче за спиною стирчав вішак для одягу.
— У нас проблеми, — Поттер зустрів нас в коридорі, коли ми повертались з Лісу, — Я тільки виліз з Горбу, тут Хеллі, питає де був, якось викрутився, — тороторив без упину, — А потім питає така "А Сіріус де?", кажу "Не знаю", а вона каже "Він казав, що буде з тобою, проєкт робити"...
В мене кров від обличчя відтекла.
— Я не знаю, я намагався сказати, що ти пішов в бібліотеку, але, здається, вона не повірила...
Прикрив рукою обличчя.
— Бо я.. — зробив паузу щоб видихнути, — сказав їй... Що мене сьогодні не буде в бібліотеці.
Підвисла тиша.
— Пробач.. — почав Джеймс, а я перебив його, піднявши руку.
— Нічого не кажи, — перебирав в голові всю відому лайку, — Сподіваюсь, Вона того варта...
Я не можу піти до Хеллі, бо вона вирішить, що мене таки не було з Джеймсом, і я дійсно сказав неправду.
— Пішли, — буркнув я хлопцям і попрямував до сходів.
— Куди? — наздоганяли вони.
— Туди, де я, за твоєю версією подій, маю бути. В бібліотеку. Хоч книжки по Захисту візьмемо.
Летів на верхні поверхи, наче за мною гоняться чорти. Завернув в бібліотеку, потім в заборонену секцію і взявся рандомно витягати книжки з підходящими назвами.
— Йдемо у вітальню і СТАРАННО робимо вигляд, що працюємо.
— А феї?..
— Вночі підемо.
Дочекавшись поки мадам Пінс запише усі примірники, які ми набрали, скинув їх усі в руки Поттеру, хай хоч трохи постраждає. Певно, в мене був такий вираз обличчя, що хлопці боялись навіть слово мовити.
— Ти точно хлєбушек, — сказав я, розраховуючи хоч трохи розбавити атмосферу.
Він винувато усміхнувся.
Повернулись у вітальню і застали момент, коли там нікого не було окрім кількох першачків. Розклали книжки на столі, принесли пергаменти і пера. На диво, ми дійсно змогли щось вигадати з тими книжками, які принесли — імпровізували і підганяли тему проєкту під теми книг. Розробили структуру роботи, визначили обсяги розділів і думали, як легально отримати дозвіл на відвідування Забороненого лісу. Наче нам колись це було потрібно, але! Це можна використовувати як прикриття.
Плинув час, вечоріло, у вітальні збирались студенти. Хеллі з Лілі двічі проходили повз нас і підозріло дивились.
За вечерею видалась можливість невимушено поговорити з дівчатами.
— Ми вирішили робити проєкт про Акромантул, — почав я.
— А можна не за столом?.. — змолилась і здригнулась усім тілом Лілі, яка ненавиділа павуків.
— Уяви, директор дав нам дозвіл ходити в Заборонений ліс і вивчати їх поведінку, — її знову сіпнуло від моїх слів, а Джеймс непомітно наступив мені на ногу під столом, — Хочеш, принесемо тобі одного? Маленького такого. Геґрід каже, що з них виходять файні домашні улюбленці.
— Фу! — вона кинула виделку в тарілку і прикрила рот з носом рукою.
Джеймс з силою притиснув підбором мені пальці.
— А в лісі їх повно! Буквально на кожному кроці можна зустріти, нам дуже пощастило — практики буде море!
Друг штурхну мене ногою, а я ледь стримував сміх.
— Ти хочеш, щоб мені дійсно довелося її зв'язати і силоміць тягти в ліс?! — обурено шипів на мене.
— Це моя відплата, — хитро посміхнувся в тарілку і продовжив їсти смажені реберця.
— З вами піде хтось з викладачів? — спитала Хеллі.
— Геґрід.
— Навіщо вам дозвіл? Наче вас колись хвилювала заборона.
— А як це буде потім виглядати? В ліс ходити не можна, ми такі гарні студенти, дотримуємося правил, але в роботі присутній розділ практичної частини?
— А, — коротко відповіла, — Ну та.
По вечері до глибокої ночі працювали у вітальні, а коли всі розійшлися спати, вислизнули із замку.
— Ми ж правильно тебе зрозуміли, тут ти хочеш "ліхтарики" розвісити? — підійшли до великого клену з поваленою корягою поряд.
— Так, все правильно, — він торжествено взяв в руки сачок, що стояв під деревом, — Вперед, на полювання! — помарширував, тримаючи його перед носом, як шпагу.
Кілька годин прочесували кущі і хащі, наводили шороху, щоб налякати фей і змусити вилетіти, але абсолютно безрезультатно.
— Ти впевнений, що вони ще не впали в зимову сплячку?
— Тринадцять градусів тепла, яка сплячка? — відповів Ремус, а Джеймс впадав у відчай.
— Можна просто свічки поставити в банки, — хотів підбадьорити його.
— Можна...
Повернулись ні з чим. Настрій у всіх був не дуже, але Джеймс зовсім розкис. Таким був і наступного ранку. Встали як сонні мухи о п'ятій, але заснути вже не могли. Раніше від усіх спускалися великими сходами на сніданок. Краєм ока помітив, що Ремус зупинився.
— Ти чого? — озирнувся на нього.
— Ем.. є одна думка, — він різко збадьорився, — Треба перевірити! — його віднесло назад на верхні поверхи.
— Що з ним?
— Гадки не маю, може наснилось щось, — Поттер пішов сходами далі.
На столах вже були склянки з водою і фрукти. Ми тільки сіли, я встиг розгорнути банан, як гіперактивного Ремуса принесло назад з якоюсь книжкою в руках.
— Вони сплять! — крикнув нам через пів зали.
— Шо? — буркнув з набитим бананом ротом.
— Вони сплять! — повторив, сідаючи навпроти, — Як і всі нормальні живі створіння окрім нас трьох, — розкрив книжку і поклав перед нашими носами.
"Фантастичні звірі і де їх шукати", параграф: Фейрі та ельфи. Побачивши серед перших абзаців фразу "Активну життєдіяльність ведуть вдень, особливо рано вранці, а в нічний час ховаються в гнізда і сплять", ми синхронно розмахом закрили обиччя руками.
— Мерлінови труси, які ж ми довбні...
— Ну, буває, — проспівала Хеллі, сідаючи поряд, — В чому справа на цей раз? — усміхалась вона.
Ремус закрив книжку і прибрав її зі столу.
— Та ми чомусь думали, що акромантули вночі сплять, — відповів їй Джеймс.
— Знову ви про цю гидоту, — підійшла Еванс.
— Я вам більше скажу, от вдень вони скоріш за все і сплять, — додала Хеллі.
— О, — відгукнувся знову Джеймс, — Це добре.
— Чому? — спитала Лілі.
— Ем... Не знаю, просто...
Дівчата глянули одна на одну і захихотіли. В когось сьогодні гарний настрій. Це підтвердилось коли вона знову, як раніше, взяла мою руку, опустила її під стіл і почала лоскотати пальчиками. Я трохи здригнувся, але швидко взяв себе в руки. Стиснув її долоню, погладив великим пальцем тильну сторону, поклав назад на стіл і потягнувся за графіном гарбузового соку.
Хеллі насупилась і сконцентрувалась на вівсянці.
Ранкове відкриття казало, що сьогоднішній ранок ми знову проведемо в лісі, і нарешті нам посміхнулась удача! Вдалось впіймати аж одинадцять феєчок! Настрій різко злетів вгору, це навіть починало подобатись, але ближче до обіду вже в животах бурчало і ми повернулись.
— Треба буде їх раз на день чимось годувати.
— Очки жуків, перетерті з цукром, — промовив Рем, — В мене якраз є свіжий мішечок.
— Цукор ввечері візьмемо за столом, — додав Поттер.
Ми відчуввали себе переможцями цього життя. Три уроки після обіду, вечеря, на яку Поттер проніс скляний флакончик зі свого зіллєварного набору, щоб відсипати трохи цурку, і повернення до роботи над проєктом.
— Як у вас справи просуваються? — Хеллі прийшла до нашого столу у вітальні, коли за вікном вже була ніч.
— Доволі непогано, — продемонстрував їй стос пергаментів з наробками.
— Добре, — вона підійшла позаду, поклала руки на мої плечі, проковзала ними вниз і обійняла, — Підемо сьогодні опівночі в Ліс? — зарилась носом у волосся, промуркотіла мені на вухо і вкусила за його кінчик.
Я підскочив від несподіванки, повернувся до неї обличчям і за одно відсторонився трохи.
— Давай не сьогодні, — взяв її руки, поцілував, — Дуже втомився, ще трохи і прям тут засну.
— Можеш поспати в мене на колінках, — прошепотіла вона, не бажаючи здаватись.
Я усміхнувся.
— Треба працювати, — коротко поцілував її, — Йди відпочивай, ми ще якийсь час тут просидимо.
Хеллі зітхнула і пішла до себе в кімнату. Відкинувся на спинку стільця і дивився їй вслід.
— Здається, тепер це я на межі залишитися одинаком в компанії котів.
Хлопці співчутливо глянули на мене і повернулись до писання.
Закрив обличчя руками, потягнувся, трохи звив, потер долонями щоки і знову взяв перо.
Сьогодні на мене чекало 8 годин сну, як в нормальної людини. Навіть ранок здавався приємнішим. Джеймс побіг перед сніданком нагодувати фей. І на уроках довелось одразу сідати поряд з ним, щоб Хеллі не мучила мене своєю близькістю. Лілі здивовано скинула брови, вона за останні тижні звикла сидіти поряд з хлопцем. А Хеллі насупилась, коли зайшла в авдиторію.
— В ліс? Вночі? — вона миттю підсіла до мене під час вечері, щоб випередити Джеймса і Ремуса.
— Сьогодні йдемо з Геґрідом дивитись акромантул.
— Можна з вами? — заканючила вона як маленька.
— Ні в якому, це небезпечно.
— Але мені теж буде корисно!
— Тоді піди до директора і попроси дозволу, — я тикнув пальцем в кінчик її носа.
Її як вітром здуло, вона побігла до Макґонегел, що говорила з Флітвіком в холлі.
— Не думав, що піде...
Мало того, що пішла, випросила собі дозвіл, так ще й вмовила директора, що всьому курсу Аврорів буде корисно відвідати такий захід. Вночі весь клас, окрім Лілі звісно, їй тут нема що робити, зібрався біля будинку Геґріда і разом з ним чекали на ще двох вчителів — не хотіли відпускати таку групу в лігво акромантул з одним лиш лісником.
— Нащо стільки вчителів... — бубнила Хеллі, — Самі б впорались.
— З "ХХХХХ" Акроматулами?
— Та хоч би з драконом, — вона особливо впевнено виглядала тут на фоні знервованих однокурсників, одразу видно, що відчуває себе як вдома.
Суть її невдоволення кількістю наглядачів стала зрозуміла, коли вона витягла мене з групи в хащі.
— Т-с-с, — скомандувала.
— Ти мене викрала? — тихо сміявся.
— Точно, це викрадення. Виконай мої вимоги і я тебе відпущу, — Хеллі підійшла і притиснула мене до дерева.
— Воу, а ти небезпечна, — усміхнувся, — І чого ж ти хочеш?
— Чому ховаєшся від мене??
— Тобто?
— Уникаєш мене останній тиждень, ніде тебе немає, тікаєш, коли я поруч. Що відбувається??
— Нічого, просто дні такі навантажені були, працював, — чмокнув її в голову, — Вимоги виконані? Пішли, поки нас не почали шукати, — взяв її за руку і повів назад до групи.
Геґрід "домовився", щоб нас познайомили з молоденькою особою акромантули, всього лишень розміром з кобилу. Цікавий досвід: Геґрід був би непоганим викладачем — з півгодини від показував де в акромантули які частини тіла, розповідав як секретується отрута, павучиха сплела для нас нашвидколап між деревами павутинку розміром з гамак, а Хеллі нарешті перестала робити вигляд, що нічого не боїться. Як тільки павучиха демонстративно стала на диби, вона зробила крок назад і схопила мене за руку. Я став за її спиною, щоб викладачі позаду не побачили, як моя рука лежить на її талії.
***
За кілька днів ранкових полювань ми примножили нашу фейну колонію до 60 представників. Процес йшов не так швидко, як нам хотілося, перший тиждень минув, а кінця-краю не було видно, і час від часу по поверненню нас зустрічали питання, на які ми не могли дати відповідь. Як мінімум правдиву. Дівчата просто перестали запитувати, навіть здавалось, що вони ігнорували нашу відсутність спеціально.
— Я не знаю, що робити, — Джеймс обома руками заривася в волося, — Лілі точно щось підозрює, підійшла до мене і каже: " Ви сдали свій проєкт вчора, де вже вас сьогодні весь день носило?"
— Може ти залишатимешся, а ми самі продовжимо? — запропонував Ремус.
— Та ну, ще якщо ви допомагаєте, то норм, а якщо я повністю скину це на вас, буду відчувати себе експлуататаром.
—А зараз не відчуваєш? — підколов я, — Мунні має рацію. Не хочеш зовсім залишити це нам, то хоч ходи раз - через два, а то наші старання підуть коту під хвіст, якщо не встигнемо до морозу.
Він дивився якийсь час в простір, роздумував і таки погодився на пропозицію. За наступні два дні ми на пару з Ремусом обвалялись в усіх кущах південно-західної частини Забороненого лісу, успіхи були зовсім плачевні.
— Хочеш цукерочку? — Хеллі спіймала мене дорогою до вітальні і затягла в закуток, де мали стояти лицарські лати.
— Цю? — тикнув пальцем в кінчик її носа.
— Цю, — вона язиком перекотила льодяника на палочці з одного боку рота на інший.
— Хочу, поділишся? — нахилився, щоб поцілувати, але вона ухилилась в бік.
— Поділюся, якщо скажеш, що відбувається, — хитро усміхалась.
— Будуєш теорію змови?
— Точно.
— Є вже якісь версії?
— Нажаль, є.
— Чому нажаль?
— Краще б вони не приходили мені в голову, — її обличчя різко стало кам'яним.
— Нічого такого, за що тобі варто було б перейматися, — взяв її руку і чмокнув тильну сторону.
— Я завжди переймаюся, коли мені брешуть.
— Звідки така недовіра, хіба я давав привід? — насупив брови.
— Взагалі — так.
Якусь мить я хотів заперечити, а потім зрозумів про що вона.
— А-а-а... От так.. Одна маленька таємниця, і я назавжди втратив довіру?
— Маленька? Ти від мене пів життя приховував! І тепер знову. То ти скажеш?
Я мовчки дивився на неї, посилаючи очами повідомлення "Я не можу, це не мій секрет". Але вона, не дочекавшись відповіді, пішла із закутка.
— А цукерочку? — хотів якось її розвеселити.
— Обійдешся, — кинула і навіть не озирнулась.
Не вистачало тільки посваритися... І все заради клятої Лілі Еванс! Це ім'я знову ставало лайливим в моїй голові.
Так, треба взяти себе в руки, це заради Джеймса.
— Якщо я втрачу Хеллі - вб'ю вас обох, — увірвався з цими словами в спальню, де побачив Поттера.
— Що трапилось? — він підірвався з ліжка.
— Вона думає, що я їй брешу, — кинув сумку на ліжко, — І, чорт забирай, має рацію! — так само зашвирнув теплу мантію на стілець, спустив краватку і впав обличчям в подушку.
— Благаю, не кажи їй, — тихо жалібно просив Поттер, — Вона все розбовкає Лілі...
— Не скажу, — перебив, буркнувши у подушку, — Я ж обіцяв. Чому це така таємниця?
— Бо я хочу освідчитися їй.
— ЩО? — різко відтулив голову від подушки.
— Та не пропозиція... Просто освідчитись в коханні.
— Можна ще просто сказати про це.
— Ні, я хочу щоб це було якось особливо.
— Боги, якщо це тільки освідчення, що ж ти тоді вигадаєш на пропозицію. Одразу кажу, ловити більше нікого не буду! — погрозливо тицнув в його сторону пальцем.
— Куди ти дінешся, — зухвально відказав.
— Теж правда...
За цим, похитуючись, в спальню кволо ввалився Мунні. Ледь дошкряб до ліжка, дорогою впустив сумку на підлогу і так само впав обличчям в подушку.
— А з тобою що?
— Ау-у-у.. — слабко завив у відповідь.
— О, знову ці дні, — кепкував я, на що Люпін відірвав від подушки одне око і невдоволено зиркнув, — Коли повня?
— Післязавтра...
— Ясно, я тоді сам завтра піду.
— Ні-ні-ні, — він намагався бадьоро встати, — Я в нормі, підемо, я допомагатиму.
— Друже, ти себе в дзеркало бачив? Впадеш десь по дорозі і що з тобою робити? Йди краще в госпіталь. Зустрінемось післязавтра у Верескливій Хижі.
— Добре... — він ледь встав і пошкряб назад до виходу.
З наступного дня я перестав нехтувати дез'ілюмінуючими чарами, боявся, що Хеллі побачить, куди я ходжу, і питань буде ще більше. Поки Люпін валявся в ліжечку в госпіталі, а Поттер з усіх сил грав перед Еванс спектакль, я щодня, кожну вільну хвилину, бігав в ліс ловити триклятих фей, з ранку і до вечора. Повертався в замок лишень на заняття і пообідати, навіть забив на виконання домашніх завдань, аби поскоріше покінчити з цим.
І ось, нарешті, в другій половині листопада, ранком, коли на вулиці стояв туман, такий, що їм можна вмиватися, я спустився пагорбом до узлісся, замаскувався і відправився на останнє полювання. Залишалось дві баночки. Енергія бурлила, я мало що не підскакував — сьогодні, нарешті, я зможу все розповісти.
— Привіт, малеча, — відкинув з банок ковдру, якою ми накривали наших підопічних в холодні ночі, — Їсти хочте? — відкрив металеву коробочку і обережно насипав в кожну склянку щіпку тарганячих очок в цукрі. Їм така їжа прийшлась до смаку, вони завжди жвавішали, коли дають ласощі.
Схопив сачок, кинув останні дві банки в сумку і покрокував вглиб лісу. Легше за все ловити фей зранку не стільки тому, що вони найбільш активні в першу половину дня, як написано в підручнку, а скільки через те, що зранку вони сонні і кволенькі. Мерлінови кальсони, навіщо мені оце таку дурню знати?! Спеціаліст з полювання на фей. Сподіваюсь, в Аврорському корпусі це розглянуть як безцінну навичку тихо підкрадатися до жертви.
Мені неймовірно пощастило! Ще жодного разу так швидко не наповнювались банки — я натрапив на зарослі ожини, де роїлися різнокольорові відблиски. Я подряпав собі всі руки колючками, але набрав таки десяток фей. І навіть встигнув на сніданок!
— Раночок! — з припіднятим настроєм я підбіг до Хеллі, вона якраз вставала з-за столу.
Вона мовчки холодно подивилась на мене, кинула погляд на подряпані руки і оминула мене. Нічого, ще кілька годин і все... Еванс побігла за нею.
— Готово, — переможно сказав я, сідаючи перед Поттером за стіл.
— Серйозно??
— Ага. Пішли після сніданку, повішаємо банки на дерево, — Джеймс ствердно мугикнув, —Ти вже придумав, як затягнеш Еванс туди? Якщо вона не піде по своїй волі, я її за шкірку притягну.
— Не хвилюйся, в мене є план, — взяв в руку шарф, що лежав на стільці поряд.
— Ти її шарфом зв'яжеш?
— Очі зав'яжу, бовдур, — похитав головою.
— Мій варіант краще...
— Слухай, що ти так хочеш зв'язати Лілі?
— Я просто ділюсь знаннями і досвідом з молодим поколінням, — гордовито здійняв голову.
— Досвідом, якого в тебе нема? — глузував друг.
Я поклав в ложку шматочок хліба і катапультував його в лоб Джеймсу, а він продовжив хихотіти.
Ми кілька годин намотували на банки мотузки і розвішували по гілках. Перевішували тричі, бо Джеймсу постійно щось не подобалось: то якось нерівномірно, то якось високо, на третє він взагалі вирішив зняти всі банки і перевісити на інший бік дерева. До того ж прослизнули у Гоґсмід за якимось особливим чаєм з молоком і тістечками, які подобаються Еванс.
Повернулись у вітальню вже десь по обіді, сонце потроху спускалось і теплим світлом прослизало в замок.
— О, ось ти де, — Поттер зрадів, побачивши дівчину на сходах, — Не хочеш прогулятись?
— Та мені треба в бібліотеку, книжку віддати.
— По дорозі зайдемо.
— Ну, тоді ходімо, — взявшись за руки парочка вже рухалась до виходу, коли я їх зупинив.
— А ти Хеллі не бачила?
Еванс обернулась.
— Ні. Від самого ранку не бачила, — повернулась і пішла далі.
Довго думав, стоячи посеред вітальні, де вона може бути. Якби була у себе, то Еванс знала б. Якщо тільки не хотіла приховати це від мене. Дістав з сумки шматочок пергаменту, взяв зі столу чиєсь перо, написав "Ти у себе, відьмочко? Визирни на хвилинку". Склав з папірця літачок, підписав на крилі "Хеллі", зачарував і відправив вежею нагору, під двері в кімнату дівчат.
Чекав дуже довго, може півгодини просидів в кріслі в очікуванні. Сподіваючись, що її дійсно немає в кімнаті, і що вона не ігнорує мене, пішов шукати по замку. Обійшов колами кожен поверх, бібліотеку, госпіталь, де спитав у Ремуса, чи не заходила Хеллі. Вийшов на вулицю. На внутрішньому подвір'ї Астрономічної вежі побачив її потилицю.
— Хеллі! — вигукнув, — Хеллі! — намагався наздогнати, але вона дуже швидко завернула за ріг в коридор.
Побіг в обхід, пам'ятаючи, що з того коридору можна вийти лишень в одному напрямку, і зустрів її на четвертому поверсі.
— Хей, чого бігаєш від мене? — усміхався.
— З тебе приклад беру, — вона заплакана? Мені не здалось?
Тим же швидким кроком підіймалась сходами, я не відставав.
— Що трапилось?
— Нічого, — відмахнулась.
— Скажи мені, — благав, поспіваючи за нею, а вона пришвидшувала крок.
— О, навіть не проси.
Назустріч спускалась шумна група студентів з Рейвенклову, і вона скористалась моментом втекти, поки я продирався між ними.
Наздогнав її в коридорі Гладкої Пані.
— Стій, скажи, що сталось, чому ти плачеш? — спіймав її за руку, але вона висмикнула.
Стояла спиною до мене кілька секунд, потім повернулась.
— Нічого. Абсолютно нічого. А що може статися? Окрім того, що мій хлопець постійно сам нахібась вештається в лісі і щось від мене приховує кілька тижнів. І якось різко перестав зі мною спілкуватись, — з очей бризнули сльози, — Взагалі нічого не сталось! В лісі ж певно холодно? Може вам ковдру дати?! О, ні! Краще скажу пароль від ванни, він тобі, певно ж, знадобиться! Може тому ти його так випитував, відшиваючи мене! Навіть я собі такого не дозволяла! — викрикнула, вказуючи на мої руки.
— Силенціо! — не довго думаючи, вказав паличкою на її вуста, — Краще помовч, поки не наговорила ще більше, ніж вже встигла.
Зі швидкістю блискавки в мій мозок доходило в чому вона мене звинувачує і на мене накатував гнів.
— Стій тут, — наказав їй і силоміць стягнув сумку з її плеча.
Вона не пручалась більше, взагалі припала до стіни і закрила обличчя руками.
Проліз в отвір, кинув свою і її сумки до найближчого крісла і поліз назад. Знову підняв паличку, але вона різко підняла на мене свою.
— Та перестань! — крикнув я і висмикнув паличку з її руки. Стукнув своєю по її макітрі, накладаючи маскувальні чари. Можливо, трохи сильніше, ніж варто було, і одразу про це пошкодував.
Зачарував себе і потяг Хеллі за руку геть із замку. Як тільки ми дійшли до узлісся, вона почала висмикувати руку та намагалась знову втекти.
— Або ти підеш зі мною сама, або я закину тебе на плече і понесу, — пригрозив їй.
Дочекався коли дівчина знову зробить крок вперед і повів її в ліс. Швидко йшли стежками, в якийсь момент мені здалось, що вона підвернула ногу.
— Все нормально?
Замість відповіді гордо пішла далі.
Мовчки прямували через хащі. Не хотів заважати нашим голубкам, тому зупинився віддалік від галявини з кленом.
— Он, — вказав рукою туди, де можна було розгледіти Джеймса з Лілі, — Стій, — вона певно вирішила, що туди треба пройти, я зупинив її за руку.
Вдивлялась між деревами поки не побачила Лілі, що стоїть на колоді і заглядає в найближчу банку з феями, а Поттер притримує її за руки.
— Джеймс хотів освідчитися, — почав пояснення, — Ми ходили в ліс ловити фей.
На її обличчі прямо написано було "Що за маячню ти верзеш??".
— Ми не думали, що все так затягнеться. Пішли.
Повів її назад, аби нас точно не почули. Відійшли на безпечну відстань і я зняв з нас дез'ілюмінацію, щоб поговорити нормально.
— Розраховували на тиждень, але справа йшла не дуже і потім Еванс стала щось підозрювати, а у Мунні почався передмісячний синдром, довелося ходити сюди самому. Я не міг тобі сказати, обіцяв Джеймсу, бо ти все розповіла б їй.
— "Да з чого ти взяв?!" — беззвучно прокричала вона, розмахуючи руками.
— Фініте.
— Да з чого ти взяв, що я розповім?! — повторила голосом.
— А ти з чого взяла, що я тобі зраджую?! — вибухнув у відповідь, — Сама динамила мене два місяці, може то в тебе хтось з'явився?
— Яка дурість! Як в мене може бути хтось, якщо я кохаю тебе!
— Так а я кохаю тебе!
Підвисла тиша. І раптом Хеллі знову розплакалась, голосно, притискаючи кулаки до очей. Я обійняв її, гладив по волоссю.
— Я думала, що втратила все, завжди чекала, що знайдеться хтось кращий за мене, — між хлюпнням говорила вона.
— А я думав ти розумна, — прибрав її руки від обличчя і обхопив голову долонями, щоб вона не відводила погляд, — Хіба може бути хтось кращий? Я кохаю тебе до болю, я не жартую, — мовчки розглядав її очі, — Благаю, повір мені.
Хеллі стояла незворушно.
— Ти ж відьма.. Причарувала мене, я належу тобі. Скажеш — піду зараз же стрибну з вежі, або втоплюся.
— Та годі жартувати про таке, — усміхнулась вона, легенько штовхнувши мене в плече.
— Знову не віриш? — серйозно перепитав.
З неї зійшла усмішка, налякано дивилась на мене, але я не витримав і захихотів.
— Та ну тебе... — покрокувала в напрямку до замку.
— Гей, то ти таки підвернула ногу? — побачив як вона кульгає.
— Нормально все, — відмахнулась.
— Давай хоч з лісу тебе винесу, що ти по корінням будеш йти, — розвернувся і присів, щоб вона заскочила на мою спину.
— Та не вигадуй, дійду, — знову відмахується.
— Ну, раз так... — без попередження взяв її під колінки і перекинув через плече.
— Ні-ні-ні, — заверещала вона, — Постав мене назад!
— Чого це? — йшов далі стежиною, наче нічого не сталося.
— Тут високо!
— Тоді залазь на спину, — командував я.
— Добре-добре!
Спустив її на землю і дочекався коли вона застрибне на мене.
— Але це не означає, що я не ображаюсь, — посеред дороги вирішив це сказати.
У відповідь Хеллі уткнулась носом в моє плече.
— І як сприяти твоєму прощенню?
— Ну, можеш сказати мені те, що я хочу почути, — усміхнувся.
— Ти ж знаєш, я не можу зараз сказати "Так"...
— В принципі, це я вже знаю як вирішити.
— Правда?
— Так. От бачиш, я тобі прямо кажу, що збираюсь знову зробити тобі пропозицію, — хихотів.
— Гей! А от цього міг би не говорити, — відчув її усмішку своєю шиєю.
— Тобі варто визначитися, — продовжив сміятися, маючи на увазі чи все вона хоче знати.
— Взагалі-то, я вже визначилась, — сказала серйозно, і я зрозумів про що вона.
— То яка відповідь?
— Ха, тепер не скажу! Почекаю, що ти там вигадав.
— Хитренька!
На узліссі було порожньо, ми не маскувались, але окрім самого Замку нас ніхто не побачив. Він дивився на нас своїми чорними віконцями і бійницями, відблискуючи сонячне світло бежевими кам'яними стінами.
Спустив її на ноги.
— Нормально?
— Так, порядок, — попрявляла мантію, — Доречі, де моя паличка?
Витягнув її з того ж карману, де лежала моя.
— Ну от і як тебе можна випускати в поле, аврорчик ти мій домашній? Якщо в тебе будь-хто може паличку відняти.
— Не будь-хто. То я тільки тобі таке дозволяю.
Це викликало усмішку і якесь приємне відчуття всередині.
— Ми дійсно думали, що це все пройде значно швидше... — продовжив історію, коли ми йшли дерев'яним мостом, — Підходить до нас Рогалик і каже "Допоможіть фей наловити!". Я думав, він з'їхав з котушок, бо їм же не сезон. Бігали ловити їх, і сьогодні перед сніданком два останніх "ліхтарика" наповнив.
— Так, я бачила тебе...
— Слідкуєш за мною? — здійняв брови.
— Я була на межі, — виправдалась вона, — Хотіла дізнатись хоч де ти постійно пропадаєш, а коли побачила, що ти пішов в ліс сам, то мене зовсім накрило. Думала...
Вона замовчала, але я здогадуюсь, що вона думала.
— Це насправді дуже мило. І те що вигадав Джеймс і те що ви допомагали... То він хоче зробити Лілі пропозицію? У вас сезонне загострення? — хихотіла вона, перевівши тему.
— Та ні, як я зрозумів, просто освідчитись в коханні. Це для нього важливо.
Мовчки йшли через двір вежі з годинником і зайшли всередину. Піднялись сходами і прямували до гуртожитку факультету.
— А як ти подряпав руки?
— Колючками ожини, в якій сиділи феї. Але твоя ідея однозначно краща, так що, якщо що, не стримуй себе, — підніс її долоню до вуст, щоб поцілувати, але замість цього легенько вкусив за пальці і вона зашарілась.
В коридорах порожньо, віконні рами відкидали довгі тіні, сонячне коло ховалось за кронами Забороненого лісу.
— Чому ти перестав реагувати? — раптом спитала дівчина.
— На загравання? — перепитав і вона кивнула, — Тому, що ти вирішила, що секс для мене важливіший за одруження. Не зн...
— Т-с-с-с, — вона налякано прикрила мій рот рукою і озиралась в усі боки.
— Та не чує нас ніхто, — усміхнувся я.
— А якщо хтось вийде із-за рогу?
— Ми почуємо його.
— А якщо це буде Півз?
— На, — витяг з кинеші мантії льодяник на паличці, який приніс їй з Гоґсміду, розгорнув і протягнув їй до рота, — Щоб не панікувала. Ми ж не злодії якісь, просто ходимо коридором замку, навіть нічого такого не робимо.
— Ага, всьо навсього... говорим про... Це.
— Це? — усміхнувся її робості, — Ну добре, якщо ти така занепокоєна...
Взяв її за руку і повів за собою. Завернули на п'ятому поверсі в напівкруглий коридор, де за маленькими обшарпаними дверима ховалась комірчина з усякою дрібнотою на напівпорожніх полицях.
— То чому ти взагалі вирішила що щось з цього може бути для мене важливіше? — спитав пошепки, закриваючи за дівчиною двері.
— Не знаю, хіба ні?..
— Ні, — потиснув плечима, — Як взагалі можна сепарувати один від одного кохання, одруження і секс?
— Ти знову це сказав, — прикрила очі долонями.
— І що? — усміхаючись, прибрав її руки, — Ти чого така сором'язлива? Таке витворяла зі мною серед натовпу людей, а тепер ніяковієш?
— Так, — вона почервоніла.
— Я бажаю тебе. І фізично і духовно і як ще завгодно. Чому ти думала, що щось з цього важливіше?
Тут було зовсвім темно, абсолюнто закрита тісна кімнатка, без жодного джерела світла.
— А чому ти постійно питав пароль від ванни старост? Взяв би ініціативу в свої руки, привів би мене туди, я б сказала... А так виглядало наче тобі воно для чогось іншого потрібно...
— Це просто було щось на кшталт згоди. Умовної.
— А як я можу бути не згодна, я ж сама запропонувала.
— Ну, я ж не знаю, може ти не готова... Я б і не торкнувся тебе, якби ти не погодилась.
— Бульбашки.
Серце забилося швидше.
— Що?
— Пароль — "Бульбашки".
Ми в тиші дивились один на одного. Я зовсім не знав, що говорити, втратив мову. Очі Хеллі бігали між моїм обличчям і всіма куточками комірчини. Я відчував як вона глибоко дихає, її плечі і груди здіймаються вгору, а потім відривчасто опускаються вниз.
— Хочеш цурекочку? — сказала раптом.
— Хочу.
З силою припав до її вуст. Однією рукою міцно взяв її зап'ястя і притиснув до стіни, іншою притягнув її до себе. Цукерка подорожувала між нашими язиками з її рота у мій і назад. Наши губи стали липкими від карамелі і набрякшими від пристрасних поцілунків.