Вересень. 1976. Шостий курс
ХЕЛЛІ
Найлегше – починати розповідь з передісторії. Познайомитися, пояснити хто, де і чому. Визначити головних героїв. Але так не цікаво. У тебе може виникнути відчуття, що ввімкнув середину фільму, і якісь незнайомі люди роблять якісь незрозумілі речі, змушуючи тебе співчувати їм. Наче прийшов на вечірку із запізненням.
Та ми все розкажемо тобі, я обіцяю. А поки...
Мене звати Хелен О'Рейлі. На дворі 1976 рік, і ми знаходимося на вокзалі Кінгс-Кросс.
— Хеллі! — вона дорогою кинула валізу і мало не збила мене з ніг, — Я так скучила! Ти не уявляєш!
— Я теж, сонечко! — міцно обійняла подругу, вибираючи зі свого рота пасмо її рудого волосся, — Як в тебе справи? В мене море питань, хочу знати все!
— За ці два місяці стільки всього було, — Лілі Еванс зробила коло головою, демонструючи "запаморочення" від емоцій, — Не встигла я приїхати додому...
— Почекай, давай в купе поговоримо, а то без нас поїдуть, — від щасливої усмішки вже боліли щоки.
За лічені хвилини наші з Лілі батьки встигли завести якесь палке веселе обговорення і не зупинялись, навіть, коли востаннє на наступні кілька місяців обіймали і цілували нас. Їм вже не сумно проводжати, вони знають, що ми їдемо в добре місце, де будемо щасливі, доглянуті і в безпеці. Тому не плакали, поки ми викрикували зі сходів потягу прощальні слова, а вже домовлялися піти десь випити обіднього чаю.
Знайшовши вільне купе, ми запхали свої величезні валізи під сидіння. Сьогодні так сонячно, купе блискучого, як нова монетка, Гоґвортс-експресу сяє золотом. Тепле і затишне. Ми всілися біля віконечка, ледь стримуючи бажання говорити про все і одразу.
— Ну що там, розповідай!
— Так от, я тільки приїхала додому, замучена до смерті – ну ти пам'ятаєш...
— Я вже казала, ти занадто переймаєшся через іспити. Так нервувати – можна і до ручки себе довести, — перебивши, пожурила подругу. Здається, я повторювала це десяток разів за минулий червень.
— Я не можу це контролювати, — так само, як і раніше, виправдовувалась дівчина, — Воно як кліщами на голову тиснуло. Так от, — повторила вона, повертаючись до теми, — Тільки додому приїхали, а на порозі валізи. Дивлюсь на батьків насторожено, а тато змовницьки усміхається. Я така втомлена була, що хотілось просто лягти десь і померти, а розумію, що вони збираються кудись їхати... Сказати, що я була засмучена – нічого не сказати. Та все виявилося не так погано, ми поїхали до бабусі в Дувр. Цілий тиждень я в тиші просиджувала на ґанку і дивились на Ла-Манш. Голова настільки розм'якла, що я зовсім забула як думати про щось. І звісно мені ніхто не казав, що після того ми відправляємося на континент!
— Коли отримала від тебе листа з Франції, мало з ліжка не впала. Ти та сама подруга, в якої нічого нового не відбувається, а потім отримуєш листа з іншої країни.
— І Францією не обійшлося! —її насмішив мій коментар, — Ми об'їздили Германію, Чехословаччину...
— Це де?
— Східна Європа. Аж до Румунії дісталися. В основному заїжджали у маленькі містечка, замки дивились. Трохи горами і лісами лазили. Кабанів бачили!!! — стільки захвату було в зелених очах, що я і сама зачарувалась ідеєю зустріти кабана, — В деякі міста нас не пускали, це трохи напружує. І атмосфера в них гнітуча. А в селах дуже круто! Батьки намагалися обирати симпатичні туристичні маршрути, та й гадки не мали, в яких насправді місцях ми бували, — дівчина хитро усміхнулась — Але я запевнила їх, що для мого всестороннього розвитку то було дуже корисно. Ну а Тунія.... Як запідозрила справжню природу деяких замків.... — похитала головою.
— Скандалила?
— Ну, вона не настільки була невдоволена, але своє "фе" демонструвала регулярно.
— Ти ж знаєш, вона не навмисно...
— Знаю.. — видихнула подруга.
Мені довелося кілька разів бачитись з Петунією. Не сказати, що вона приємна особа, але десь в глибині душі щиро любить свою родину – і Лілі в тому числі. Але вона (скажімо чесно – не без причини) страждає від недоліку батьківської уваги. І Лілі з цим не може нічого поробити, батьки не помічають проблеми. Або не хочуть помічати... Сумна історія, але сьогодні я не хочу занурюватися у печалі, бо ми нарешті зустрілись і повертаємось... Додому.
Наступні кілька годин ми без упину ділились новинами, враженнями – аж поки нам не повідомили, що час перевдягатися. З вікна починав проглядати знайомий скельно-лісний пейзаж, у якому ховалось маленьке село.
Я з ніжністю дивилась на бруковані вулички, обігла поглядом будиночки, згадала все, що відбувалось там за останні роки.
— Приїхали... — зачаровано усміхнулася Гоґсміду.
— Сподіваюсь, хлопців цього року не допустили до занять, — дзвінко засміялась Лілі.
— Жодного шансу, вони прекрасно склали іспити.
— А ти звідки знаєш? - вона "непідробно" здивувалась.
— Здогадайся з одного разу, — посміхнулась я на її сарказм, — Дарма ти так...
— Знаю-знаю, чула мільйон разів: дарма ти так, вони хороші, з ними весело – то тобі, люба, з ними весело. А мені часом вони псують життя.
Двері купе відчинились.
— Здається мені, тут про нас говорили? Пліткували? - в дверях зупинилися Джеймс Поттер, Сіріус Блек та Ремус Люпін.
— Мрій, Поттере, — в'їдливо відказала Лілі.
— А ви постукати не подумали? Може ми перевдягаємось?
— Ні, — чесно відповів Сіріус, — Якщо я щоразу стукатиму в двері, як же тоді я "випадково" побачу тебе без одягу? — він всівся поруч зі мною.
— Ні краплі сорому!
— Ні крапельки, — усміхався хлопець, — Ти сама винна! З таким гардеробом — що не вдягнеш, так виглядаєш привабливо. Думки самі лізуть у голову.
— Кажеш так, наче ти проти, — грайливо вигнула брови.
— Взагалі-то, так. Якщо на тебе ще хтось дивиться.
— А привітатися ти не хотів? Щось на кшталт: "Привіт", "Як справи?", "Я скучив, люба"?
Він кілька секунд усміхався.
— Я скучив, — відповів хлопець.
Зазвичай я не дозволяю собі цього в присутності Лілі, але ми не бачилися з Сіріусом два місяці, і він так ніжно подивився в мої очі, промовляючи ці слова, що моє серце приємно стиснулося, і на мить я потонула в його погляді.
— Починається! — Джеймс закотив очі, падаючи на сидіння, — Як пройшло літо, Еванс?
— Напрочуд приємно. Мабудь, бо ніхто не дратував, — багатозначно відказала вона, дістаючи з сумки чергову художньо-літературну цеглину.
— Гарний відпочинок після іспитів нікому не завадить, — доброзичлива усмішка з обличчя Поттера не зникла, — Ми от тусили вдома у моїх батьків!
— О, у нас вдома теж була тусовка. Батьки влаштували грандіозне свято на честь мого повноліття, — на шостий курс лише я їхала семнадцятирічною. Пощастило народитися на початку серпня, — Бабуся подарувала мені це, — провела рукою по кулону у формі зірочки на золотому тоненькому ланцюжку, — Побажала мені сяяти як найяскравіша зірка, — я багатозначно глянула на Сіріуса.
— Дуже сумніваюсь, що ваша тусовка була крутіша ніж наша в будинку Поттерів, — кепкував Ремус, — Перекопували сад, прибирали горище.
— Будували новий совник, — додав Блек.
— І гойдалку на дереві, — продовжив Ремус
— Мені зазвичай фізична праця допомагає відпочити головою, — Лілі відірвалась від награного читання, щоб завести розмову з Люпіном. З усіх трьох, лише з ним вона добре ладнає. До того ж їм вдвох доводиться виконувати обов'язки старост факультету.
Хлопці вже встигли відчути себе як вдома в нашому купе, Лілі розповідала Люпіну про свої подарожі, а Поттер неприховано підслуховував, коли потяг почав сповільнювати рух. Їм довелося повертатися за своїми валізами. Через декілька хвилин експрес зупинився і ми почули голос лісника Геґріда, що збирав першокурсників на платформі.
Лілі була трошки невдоволена, що хлопці ув'язалися за нами, хоча була зовсім не проти їх допомоги з багажем. Я майже навчилась балансувати між двома протилежними світами, але все ще чекаю на щасливий момент, коли Лілі знайде спільну мову з Джеймсом і Сіріусом... А до того часу я залишаюся поряд з нею – Сіріус не нудьгуватиме в компанії хлопців, а от подруга може залишитися зовсім самотньою.
Карета без конів вмістила нас п'ятьох і рушила повз Заборонений ліс до замку. Темні хащі чарували своїми глибинами, а повітря наповнене ароматом, який більше ніде не зустрінеш. В нашому повозі було шумно, але я не брала участі у веселощах – я занадто скучила за цим місцем.
Велика зала зовсім не змінилась, така ж велична і святкова. Стіл Ґрифіндору, за яким з'явилась значна кількість вільних місць після минулорічного випуску, такий же довгий, галасливий, живий. Хлопці сиділи навпроти і досі щось активно обговорювали, а я так і не зрозуміла, про що вони.
Як тільки зала наповнилася учнями, а професорка Макґонеґел внесла триногого ослінчика з сортувальним капелюхом, за нею сором'язливо крокували першачки. Їх доволі багато, а мій животик починав буркотіти від голоду... Церемонія може затягнутися.
Столи факультетів займали новоспечені ґрифіндорці, гафелпафці, слизеринці і рейвенкловці, а директор зробив коротку промову на тему "Добре вчіться і не ходіть до лісу!" (таке враження, наче він сам запрошує), за цим наказав, щоб на столах з'явилась їжа.
— Дяка Богам! Я з самісінького ранку нічого не їла! Вже паморочиться.
— Чого ти не береш з собою щось в дорогу, якщо так важко переносиш тривалий голод? — спитала Лілі.
— Ти що! Забити собі шлунок звичайною їжею перед бенкетом?! Ні-і-і! — я накладала собі в тарілку потроху все, до чого могла дотягнутися.
— Ага, зараз з'їсть три ложки і скаже "Я об'їлась", — дивився на все це Сіріус.
Ну не три, а десь десять ложок.... Але я таки об'їлась. Після вечері ледь підіймалась у вежу факультету. Окрім нас з Лілі, спальню дівчат шостого курсу займали ще Еліс, Мері і Марлін. Біля ліжок вже стояли наші валізи, але розбирати їх не було сил. Я дістала піжаму і вляглася спати.
***
Рано вранці я б з радістю тихенько сопіла в подушку, але Лілі прокинулась о шостій і розбудила мене. Заспана і з жахом на голові я повільно розклала свої речі по шафах; пішла у вбиральню, вмилася, розчесала волосся, почистила зуби – стала схожою на людину.
Перевдягнувшись у шкільну форму, ми склали сумки і чепурились біля люстра. Лілі зібрала своє руде волосся зеленою стрічкою — як на мене це навіть привабливіше, ніж якби вона не застібнула на сорочці половину ґудзиків. В такі моменти я завжди думаю: що в голові у Джеймса? Певно, мріє про ту стрічку.
Коли ми спустились у вітальню, Ремус сказав нам, що наші нові розклади лежать на столі. І дійсно – на столику під картиною з астрономами були складені стосом іменні папірці. Якби ми спустились трохи пізніше, тут, певно, був би вже безлад. Ми знайшли наші аркуші.
— Лілі! Лілі! — почала стрибати я від нетерплячки, — В тебе теж?! — я заглянула подрузі через плече, — Зілля! Першим уроком! — ми запищали від радості. А Ремус плхитав головою, наче ані краплі не здивований.
У Великій залі учнів було мало: хтось вже поснідав і пішов, хтось проспав, а хтось взагалі не снідає ніколи (не розумію цих людей). Хлопці за можливості сплять до обіду, але ж Люпін точно не дав би їм сьогодні заспатися надовго.
Подруга притягла на сніданок новий підручник "Прогресивна методика зіллєваріння" і читала перший розділ, часом забуваючи, що набрала в ложку вівсянку і не поклала її до рота.
Дорогою на перший урок я відчула, що трохи таки недоспала і сварила подругу за те, що розбудила мене так рано.
Біля кабінету професора Слаґхорна зібрався натовп учнів. Коли ми підійшли, він якраз відчинив двері і впускав студентів в авдиторію.
— Доброго ранку, пане професор!
— Доброго, дівчата! — вчитель усміхнувся нам, — Як провели літо?
— Чудово, сер! — одразу відповіла Лілі, — Ви бачили ту сканадльну статтю про "сучасні протиотрути"? Хтось же може прочитати і довіритися цьому тексту! А потім вся лікарня св. Мунго буде завалена пацієнтами з лівовушною глухотою!
— І не кажіть! Якби я був у країні, коли вони це опублікували, то не зліз би з "Щоденного віщуна", поки не напишуть спростування. Але тоді я був у відрядженні... директор наполіг, — він трохи стягнув брови, — А, коли повернувся, то сканадал вже вщух. Як завжди я пропустив все найцікавіше.
Професор пройшов до дошки, повернувся до студентів, що мить тому вщухли, і плеснув долонями.
— Отож! Радий усіх вас бачити. І щиро радий, що так багато з вас набрали прохідний бал і вирішили продовжити навчання. Не можу навіть згадати такого року, щоб в мене було декілька груп з підготовки до НОЧІ. Як ви могли помітити, перед вами не так багато робочих місць — це тому, що сьогодні ми працюємо в парах. Біля кожного казану ви знайдете весь необхідний на сьогодні інвентар і складові. Будемо готувати настоянку Гострий розум, у якості розминки. Прошу, — він жестом запросив студентів до робочих місць.
Ми з Лілі займали найближче до професора місце, коли в авдиторію прибігли запихані хлопці.
Лілі тихо вилаялась.
— Я вже майже повірила, що вони не продовжили курс.
— Вибачте за запізнення, сер! — прокричали в один голос.
Професор махнув їм щоб заходили і вони вмостились за сусідніми казанами: Сіріус і Джеймс разом, а Ремус приєднався до Френка Лонгботома.
— А що робити? — шепнув нам Джеймс.
— Гострий розум, — відповіла я, бо Лілі зробила вигляд, що не чує.
За сорок хвилин професор Слаґхорн почав дивитися результати.
— Чудове зілля, — поглянув він у наш казанок, — Тягне на десять балів. Міс О'Рейлі, сподіваюсь, ви брали участь у його приготуванні? — хитро посміхнувся старий.
— Професоре! — застогнала я, — Та ви ж самі бачили, що так!
Він, сміючись, пішов до інших студентів. Вічно кепкує з мене, після того випадку на другому курсі, коли Лілі допомогла мені зварити шикарне зілля на уроці, а написати його склад на контрольній я не змогла.
Але я все одно була задоволена, бо ми в перший навчальний день заробили трошки балів. Варто сказати, що на наступних уроках цього дня ми більше нічого не робили – вчителі розповідали нам особливості нового етапу навчання і пояснювали, як слід планувати самостійну роботу.
Ввечері ми сиділи біля каміну і читали перший розділ з Трансфігурації на завтра.
— Гей, Лілі! Пішли прогуляємось? - голос напевно належав Поттеру.
— Ні, — спокійно відповіла подруга, не відволікаючись від підручника.
— Та гайда, буде весело! Я маю що показати...
— Ні, — жорстко повторила Лілі, закрила книжку і піднялась з канапи.
— А у тебе завтра теж є травологія? — не вгамовувався хлопець.
— Не. Твоя. Справа, — по словах відказала подруга і пішла до сходів у спальні.
— Не звертай увагу... — я підбадьорюючи похлопала його плече, — Вона і на мене інколи ричить.
— Левиця, — губи хлопця склались у його звичайну грайливу усмішку, але очі були сповнені болю.
Я трохи засмутилась і поспішила за подругою. Ледь наздоганяла її сходами.
— Ну нащо ти так? — пошепки промовила я, зачиняючи за собою двері.
Вона кинула на мене якийсь рішучий погляд, зміст якого я не вловила. Я підійшла до неї і схрестила руки на грудях.
— Він тобі подобається?
— Коли людина іншій людині дає відкоша, це означає, що та людина першій НЕ подобається, — говорила Лілі, наче я дитина дурна.
— Та авжеж! Була б причина.
— В мене повно причин, — вона робила вигляд, що знову збирається читати підручник.
— Назви хоч одну?
Її погляд зупинився посеред сторінки і вона думала кілька секунд.
— Він знущається з інших.
— Це неправда, він ні над ким не знущається.
— Він постійно нападає на Северуса!
— По-перше, такого з минулого року не було, хоча вони постійно десь пересікаються. По-друге, то взаємна неприязнь, Снейп так само кидається на нього.
Лілі промовчала.
— Він постійно порушує правила.
— Коли востаннє?
Вона знову мовчала. Я без сил впала на ліжко і дивилась у стелю.
— Ну не хочеш ти з ним спілкуватися, то хоч сварки не провокуй, — змолилась я.
Лілі не відповіла, відклала підручник і стала перевдягатися для сну.
***
Зранку за розкладом ми прийшли на потрійний (!) урок травології. До самого обіду нам належало копирсатися у землі і доглядати за рослинами – я бачила в цьому дещо медитативне, хоча потім з люттю відковирювала ґрунт з-під нігтів.
Ми йшли стежкою від теплиць до замку, коли нас наздогнали хлопці.
— Побачимось на трансфігурації? — Джеймс, ідучи повз, радісно дивився на Лілі.
— Сподіваюсь, що ні, — вона мало що не з огидою в очах це сказала.
— Гей, Еванс, — Сіріус став перед нею, посунувших приятеля, і зупинив собою потік студентів, — Може ти трохи попустишся?
— Не маю наміру, — дівчина витягнулась як струна і наче дивилась на вищого за неї Сіріуса згори до низу.
— То може тобі підказати, як це роблять виховані люди? Відчепись, Мунні!
Я тільки зараз побачила, що Ремус поклав йому руку на плече, але той її відпихнув.
— Звідки тобі знати, як мають поводитися виховані люди? — глузувала вона.
— Лілі, — намагалась встрянути в розмову, але вона продовжувала.
— Може, ти не будеш лізти в чужі справи?
— А може я вже не в силах терпіти твоє хамство! Тобі ніхто нічого не зробив, а ти поводишся, наче тобі драконяче лайно в тарілку підклали!
Певно, Лілі не знайшла що відповісти і гордо пройшла повз. Я кинула погляд спочатку на неї, а потім на Сіріуса - він мовчки дивися на мене і чекав.
— Я... не... — подруга стрімко шла до замку, я мала останній шанс її наздогнати.
Мій погляд кидався з Лілі на Сіріуса, а він все чекав. Подивившись на Ремуса і Джеймса я вирішила...
— Лілі! Почекай!
Наздогнала її тільки у дубових дверей. Вона не сказала жодного слова.
— Лілі?
Знову проігнорувала і йшла вперед. Вона не дивилась на мене всю дорогу на обід, за обідом і дорогою на урок трансфігурації. Навіть на уроці, коли їй треба було взяти аркуш зі списком літератури з мого краю парти, вона не попросила передати, а потягнулась за ним сама.
Оглядаючи клас, я звернула увагу, що присутні все ті ж люди, що були і на минулих заняттях. Це наштовхнуло мене на одну думку...
— Я на Алхімію, — бовкнула Лілі мені після уроку і поспішила піти з класу.
— У вас набралась група? — крикнула я їй в слід.
Вона повернулась і коротко відповіла – так.
До факультету я ледь плелася наодинці. Замок був порожній, інші студенти певно ще на уроках. На відміну від минулих днів, сьогодні сонце ховалося за хмарами, а з вікон лилося холодне світло.
Зайшовши у заповнену однокурсниками вітальню, я почула тишу: Марлін і Мері сиділи на підвіконні і дивились вниз, Френк і Ремус читали. Сіріус лежав на канапі і дивився у стелю, а Джеймс сидів в кріслі спиною до входу і втупився у вікно.
— Що за день такий? — всі кинули на мене погляди зі співчуттям і повернулись до своїх занять.
Я впала на канапу, посунувши ноги Сіріуса.
— Чому сама?
— Лілі пішла на Алхімію.
Обидва здивовано на мене подивились.
— Що це? — спитав Джеймс.
— І навіщо? — спитав Сіріус.
— Сама не знаю, щось на кшталт зіллєваріння, але складніше.
— І що воно їй дасть? Я звісно знаю, що вона обожнює зілля, але що за фах?
Тут я згадала. Зараз зручний момент, щоб дізнатися напевне.
— Підійміть руки ті, хто готується на аврора? — я провела довкола поглядом.
Руки здійняли всі, хто знаходився в кімнаті.
— Ну, мене скоріш не візьмуть, але я готуюсь, — додав Ремус.
— Лілі сказала якось: "Хтось же повинен лікувати вас після смертельних битв". А якщо набралась група, то вона не одна так вирішила.
— Вона вчиться на Цілительку? — перепитав Джеймс.
— Планує, — потиснула я плечами.
Люпін підійшов до Джеймса з книжкою і щось йому показував, а я скористалась моментом.
— Ображаєшся на мене? — спитала я достатньо тихо, щоб не чули інші.
— Є трохи, — хлопець продовжував дивитися у стелю.
— Тебе було кому підтримати, а вона сама... — хотіла якось виправдатися.
— А може я не хочу, щоб "був хтось, хто підтримує", а хочу, щоб мене підтримувала ти?
— Якби це я посварилась з Поттером, ти б підтримав його, — почала злитися я.
— З чого ти взяла?
Такого дійсно жодного разу не було і моє звинувачення було несправедливим. Ба більш того, головою я прекрасно розуміла, що в нього є причина ображатися, але нахлинувший гнів не відпускав — чому він не може поставити себе на моє місце?! Йому ж не доводиться кидатися між найкращим другом і дівчиною!
У відносній тиші минуло ще хвилин двадцять і до вітальні прийшла Лілі.
Джеймс аж заліз на крісло ногами, коли повернувся:
— Як Алхімія? Ти правда хочеш бути цілителькою?
Вона проскочила повз, не сказавши ні слова.
Заскрипів портет Гладкої Пані і в кімнату повітрям проплили стопки не менше двох дюжин книжок, а за ними з паличкою крокувала Еліс.
— Це нам на завтра, — прощебетала вона, і тут же поспішила заспокоїти невдоволені охи-ахи, — Тільки перший розділ, не хвилюйтесь ви так!
Дівчина бадьоро махнула паличкою і наказала книжкам опуститися на стіл. Ми скупчилися біля нього. Книжками виявились примірники "Протистояння безликим".
— Невже нам цю гидоту треба всю прочитати? — Марлін гортала сторінки і її обличчя все більше кривилося.
— Та нічого там такого, — відповіла Еліс, але я погоджуюсь з Марлін – книжка гидотна.
— Диви, Джеймс, я тебе тут знайшов! — Сіріус, сміючись, показав на ілюстрацію дементора.
— Тоді оце – ти! — той тицьнув у інферналія з іншого розділу.
Поки всі були трошки в гуморі, я притулилась головою в руку Сіріуса.
— Пробач, ти маєш рацію... — замість відповіді він рукою потріпав мені волосся.
***
Час вечері підкрався непомітно. Як годинник задзвонив сьому, всі юрбою рушили з вежі, а на сходах стикалися з натовпом студентів, що йшли з вечірніх занять.
Ми почекали у вітальні, поки всі її залишать. Хлопці пішли до портрету, я збиралась піднятися у спальню за Лілі, та вона вже спускалася сходами.
— Ем, Поттер.. — покликала вона, той повернувся і зробив крок до неї, — Вибач, я не хотіла тебе образити, — видно було, що вона дуже незручно себе почуває, дивиться кудись повз у підлогу і ламає руки.
— Ти про що? Я вже забув, — він усміхнувся їй і впевнено рушив до портрету, — Я такий голодний!
— Вибач, — Лілі дивилась на Сіріуса вже не з таким соромом в очах, як на Поттера. Наче вона краєчком душі не хотіла вибачатися. Він махнув рукою на знак "забули", але так і не глянув на неї.
Хлопці пішли, а подруга залишилась на місці, ламаючи руки. Портрет зачинився.
— Ти вже в порядку?
— Так. Мабуть.
— Розповіси, що то було таке? Що з тобою взагалі?
— Я не знаю, — вона рішуче насупила брови.
Поки я чекала на відповідь, Лілі воювала з емоціями в голові.
— Розумієш, я так хотіла більше не зустрічатися з ним! Я хотіла спокійного життя! Перед початком року обнадіяла себе, що, може, він не буде продовжувати навчання – і от зустріч у поїзді! А коли він припхався на зілля – мене почало накривати. А потім і на чари, і на захист, і на інші уроки! А-а-а-а! — заричала вона, і від злості душила руками повітря.
— Чому ти так нервуєш, нічого ж не сталося...
— В тому то і справа, — дівчина почала активно жестикулювати руками, — Я звикла так себе поводити, я не розумію, як інакше я можу з ним розмовляти, як не сваритися. Я знаю, що це все вигадані проблеми, але емоції і старі образи ллються через край! А ти мала рацію, він вже давно не робив нічого такого, за що я можу на нього злитися, — вона так різко закрила обличчя руками, що плеснула себе по щоках.
Я обійняла і погладила подругу по спині, а вона продовжила говорити десь біля мого вуха.
— А коли ти сказала мені, що в мене немає причин сваритися з ним, я ще і на тебе почала ображатися – дурепа така! Ображалася, що ти проводиш з ними час. А потім почала злитися на себе, бо не маю таких монополістичних прав на спілкування з тобою!
Я відсунула її від себе щоб поглянути в очі, а вона почала плакати.
— Ну годі! Не плач! Було б через що! — журила її я, — Все ж нормально, я тут, з тобою.
Вона зарюмсано похитила головою.
— Пробач...
— Та нормально все, — знову повторила я, — Пішли, вмиємо тебе. Бо якщо я не повечеряю, то дійсно ображусь на тебе.
Лілі засміялась, а соплі і сльози розбрискалися всюди.
— Я спробую налагодити стосунки з Ним. Хоча б більш-менш дружні, обіцяю. Я сама цього хочу, годі вже цих суперечок.
— Розумниця, — легенько похлопала дівчині по макітрі.