Лорд сталевих лез (Стара Версія)

Розділ 19. Аніела

Аніела Віола 20 років

− Селеста!

Я мало не біжу на знайомий голос.

− Селеста! Люба!

− Мама! – падаючи у її обійми. – Я сумувала за тобою! Я дуже…

− Знаю, Селі, знаю. – я давно не бачила її усміхненою, але тут серед хмар вона стояла щасливою.

− Мені треба стільки всього розповісти.

− Так, але не зараз, доню. У нас ще буде час на розмову. Я хотіла сказати тобі одне. У тебе зараз є шанс все почати заново. Поряд потрібні люди, будь ласка, дослухайся до них. А ми з Бетті будемо чекати тебе тут, а інколи бачитись у снах.

− Моя донька з тобою? – з радістю мовлю я.

− Так, моя онука поряд зі мною, наглядає за своєю матусею.

Сльози самі накочуються по щоці, але ніжна долоня матері стирає її.

− А тепер тобі час іти. Пам’ятай мої слова, люба.

 ***

Я прокидаюсь і помічаю на собі погляд блакитних очей.

− Щось наснилось? – запитує брюнет.

− Так. – відповідаю я і мимоволі посміхаюсь. – Радісний сон уперше.

− Це ж чудово. – промовляє Рімо. – От у мене радісних снів років уже 15 як немає. Постійні тривоги, хвилювання та інколи бажання помсти забирають увесь сон.

− І навіть зараз ти думаєш про це? – цікавлюсь я.

− Ні, з тобою я просто відключаюсь.

− Я як снодійне. – констатую я, посміхнувшись. – У мене є одна ідея. Чекай мене тут.

Він здивовано глипає на мене, але все ж таки киває.

Я швидким темпом направляюсь у ванну та в одній із полиць знаходжу ножиці.

Не для вен, не хвилюйтесь.

Беру одне світле пасмо волосся і починаю його різати. І так пасмо за пасмом, короткі відрізки падаю на підлогу. Коли ж довжина сягає лінії трохи нижче пліч (а було по пояс), переходжу до переднього волосся, яке відрізаю до вилиць роблячи чубчик.

Задоволена своїм відображенням трохи скуйовджую його і повертаюся в кімнату.

− Ну як? – цікавлюсь, ловлячи зацікавлений погляд.