Лорд сталевих лез

Розділ 3.Селеста

Dutch Melrose - RUNRUNRUN

Селеста Карон 20 років

Я прокидаюся і перше що я бачу сіра стеля, а коли хочу поворухнутися розумію, що прив'язана. Міцно прив'язана до ліжка канатами.

Добре, що не наручники. Хоча з них вибратися напевно не легше.

В моїй камері (буду називати її так) нікого окрім мене немає. Це дивно, а ще дивніше чому я тут і чому я зв'язана?

Кімнату я стараюся розгледіти, але очі погано фокусуються. Неочікувано чується звук ключа, отже хтось відчиняє двері. Я затихаю і стараюся зосередитись на темних дверях де повинен з'явитися мій викрадач. І уже через декілька хвилин перед моїми очима високий брюнет з доволі гордовитою поставою. Пихатість і вільність його рухів так і насторожує.

− Як тебе звати? - трохи тихий та грубий голос звертається до мене.

У відповідь тиша. Я не збираюся йому відповідати.

− Ти німа? - все ще грубий тон. - Як тебе звати, серденько? Я не звик повторювати.

Звикай.

− Агов, я з тобою розмовляю. - ричить той крізь зуби.

Хай терпить. Викрадач клятий.

− Отже, говорити ти не збираєшся. - незнайомець підходить до тумбочки поряд зі мною і відчиняє полицю, а потім в моїх зіницях висвітлюється лезо ножа.

Ігри закінчилися, от трясця!

− Ні! Не треба - твердо та впевнено кажу я.

− О, так наша пташка говорити вміє - брюнет нахиляється наді мною і я відчуваю його подих на собі.

Мені треба продумати план дій. Я не повинна ось так знову страждати. Я не заради цього втекла. Я вбила Фабріса не заради того, щоб опинитися у пеклі цього монстра.

− Вміє. Голос є. - підіймаю підборіддя вище і дивлюся прямо у блакитні очі.

− Невже? То як тебе звати? - знову цікавиться чоловік.

Я секунду вагаюсь. Я не така вже дурна, щоб назвати своє справжнє ім'я.

− Аніела. Аніела Віола. - сухо промовляю я.