Лорд сталевих лез

Розділ 26. Аніела

Аніела Віола 20 років

- Рімо, я справді хочу бути твоєю. Проте заплуталась чи точно Адаліною, чи самою собою. - тепер уже чесно промовляю я.

- Я справжній негідник, Ніе. - сказав він, повернувши свої очі на мене.

- Я знаю.

- Я - паскуда.

- Я знаю.

- Я не гідний тебе.

- Брехня.

- Ти будеш зі мною нещаслива, як і є зараз.

Я замовчала, відповіді на це не було. Рімо правий, а можливо і ні.

- Я маю рацію. Краще тобі поїхати й забути мене.

- Я не можу.

- Ані, твоє кохання це лише ілюзія. - стверджує брюнет.

- Ти не можеш це знати.

Я ще більше закутуюсь у холодну чоловічу сорочку, яку дав мені Корлеоне. Ми дивимось одне одному у вічі, в очах біль та страждання, які ми завдаємо одне одному. Ми не знаємо майбутнього і впираємося на минуле, але що ми точно можемо знати, що ми обоє психічно хворі особистості.

- Можливо нам варто почати все спочатку? - запитую я, перервавши тишу між нами.

- Це неможливо.

- Тому що тобі важко забути її?

- Частково, а ще мені доведеться забути майже усі... - але його перебиває телефон. Брюнет одразу підіймає слухавку. - Що ти кажеш? Як? Гаразд не кричи! Ми завтра будемо.

- Що сталося?

- Нам потрібно їхати. Завтра зранку машина приїде по нас сюди. - повідомляє блакитноокий, підіймаючись з ліжка і сновигаючи туди сюди по кімнаті.

- У вашого клану якісь негаразди? - уперше за все наше спілкування я вимовила це. Моє серце уже й забуло, що він мафіозі, який з легкістю може вбити людину не задумуючись.

- Я не можу тобі сказати, але ти будеш у безпеці, це я тобі обіцяю. Гадаю цю ніч нам слід провести окремо. - я підіймаюся з ліжка, забираю з підлоги нічну сорочку і йду до своєї спальні.

***

- Готова? - запитав Рімо, коли я спустилася до дверей уже в тому одягу, в якому і приїхала сюди. Речей у мене більше не було.

Я лише киваю і тоді він відчиняє двері й пропускає мене вперед. Перед нами одна із машин Корлеоне, звісно ж особистий водій і охоронець. Знову контроль, прощавай воля і спокій.