Моя мила Аяно

Прохання не кохати

Я стояв на руках і виконував дихальні вправи. Йшла третя година мого ув'язнення, я вже вмирав від бажання побачити Аяно.

— Це неправильно, — прошепотів я і опустився на ноги, після чого став у планку і почав робити віджимання. — Дідько...

Я продовжував віджиматися. Я не відчував нічого, окрім бажання розтрощити цю камеру і побігти до Аяно.

Раз за разом я віджимався, в голові було пусто, я не відчував власного тіла. Перевернувся. Почав робити вправи на прес.

— Жах... — знову прошепотів я.
Я ліг на брудну підлогу і зітхнув. Як же мене все дратувало.

Хтось бахнув рукою по металу моєї клітки. Я повернув голову. На мене дивилися Емма та Доракен.

— А, голубчики. Не кричи, Доракене. Я нічого не робив.

— Тоді чому ти, бляха, тут?!

— Доракене, любий, не кричи. Баджі й так все нам розкаже. Правда?

Я скривився.

— Хтось проколов Аїну руку кухонним ножем. Я підозрюваний.

— Ти так мило її називаєш! Ая... — мрійливо прошепотіла Емма. Кен закотив очі.

— Скільки тебе тут триматимуть?

Я потис плечем.

— Мені б знати. Я вмираю від нудьги, — я знову став на руки. — Мене розпирає, я хочу натовкти Ханмів зад. Хочу роздерти його бридкого рота.

Я зітхнув і похитнувся. Емма запищала.

— Там павук!

Вона показувала в куток моєї клітки. Я став на ноги і обережно підсунув до нього палець. Не одразу, але павук заліз на нього. Я став на тумбу в клітці і просунув палець у маленьке віконечко.

— Ти помреш, якщо він тебе вкусить! — крикнула Емма.

— Тоді я покращу життя своїй любій дівчинці... — прошепотів я.

— Що ти кажеш? Я не чую тебе.

— І не треба. Я не з тобою говорив.
Я опустився назад і закусив нижню губу, падаючи на койку. Як я до цього докотився?

— Як я дійшов до цього? — озвучив я.

— Кинь її.

— Ти ж жартуєш, Доракене? — я перевів на нього гострий погляд.

— Від неї дуже багато проблем.

Я зірвався з місця і процідив, токраючись клітки:

— Якщо ти не закриєш свого рота, то я його роздеру. Клянусь, розріжу від вуха до вуха.

Доракен цокнув.

— Можете йти. Мені не цікава ваша компанія, якщо ви будете вмовляти мене кинути її, — я потер перенісся. — Вона дорога для мене, Доракене, розумієш? Дуже, дуже дорога.

— Хіба вона вартує всіх тих проблем, що ти переживаєш?

— Доракене! — гаркнула Емма.

— Закрий. Свого. Рота! Вона страждає більше, ніж я. Її вмовляй мене кинути. Але якщо ти дійсно підеш до неї заради цього — розраховуй на себе.

Всередині мене все закіпало від злості. Я готовий був трощити тут усе, що бачив.

— Повірити не можу... Нехай би з цими словами до мене прийшов хтось, хто ніколи не кохав... Але ви? Пара закоханих прийшла мене вмовляти не кохати? Геніально.

— Вибач, — Доракен видихнув. — Я не заради цього прийшов. Мабуть, я перехвилювався.

Я махнув рукою.

— Це все одно ні на що не вплинуло. Ханму відстежили?

— Ні. Ця тварюка грається.

Тварюка це точно. Вбити б його, аби жити не заважав.

Я вдарив кулаком в стіну.

— Баджі! — почувся грізний голос комісара. — Додам ще десять діб, якщо ще раз таке зробиш!

— Вибачте.