Далекі мандрівники

Глава 37: Комедія

  Протягом більш як десяти років, прожитих так, наче він був наполовину людиною, наполовину привидом, серце Чжоу Цзишу закам'яніло, не залишивши місця сумнівам та безпорадності. У п'ятнадцять років йому, ще дитині, довелося взяти на себе керування Садибою чотирьох сезонів. У вісімнадцять він випадково познайомився з кронпринцом Хелянь Ї і сповнився юнацькою гординею. У двадцять три самостійно заснував Тянь Чуан.

  Усе, що потрібно було зробити — зроблено.

  І навіть якщо його ім'я не закарбується в історії, безкрайні ріки й гори завжди пам'ятатимуть про його здобутки.

  Під час розповіді Чжоу Цзишу кутики його губ піднялися в ледве помітній гіркій посмішці, але погляд, яким він обвів натовп, палав холодним сяйвом.

  У цей момент ноги даоса Хуана підкосилися й він відчув різке бажання відступити, але, краєм ока подивившись на Юй Цюфена, залишився стояти на місці.

  Думка даоса Хуана щодо Юй Цюфена та його померлого сина завжди була такою: пихаті лише на словах, а на ділі користі ніякої*. Їм ледве вдавалося витримувати конкуренцію, покладаючись на здобутки менш відомих шкіл, аби хоч якось таким чином підтримувати свою репутацію. Навіть якщо даос Хуан і допомагав Цюфену час від часу, це було зроблено лише через дружні стосунки між орденами Хуашань і Цаншань. Так, з одного боку йому можна було вихвалятися неймовірною відданістю, а з іншої — поглядати на Юй Цюфена, як на жалюгідного нікчему.

*В оригіналі використана ідіома 徒有其表 túyǒuqíbiǎo, що означає «ззовні гарний, та на практиці користі ніякої».

  То як можна було відступити перед настільки безпорадним чоловіком?

  Даос Хуан подумки порахував людей у натовпі за спиною, і його серце раптом радісно підстрибнуло від думки:

  «Та нас так багато, що навіть якщо один наступить на тебе, цього буде більш ніж достатньо, щоб ти перетворився на локшину!»

  Уголос же даос закричав:

— Нащо зараз із ним ляси точити?! Усе дізнаємося, коли він розколеться на допиті під час суду!

  Від його вереску в Юя Цюфена ледве не луснуло щось у вухах. Злегка насупивши брови й схиливши голову на бік, він розгорнув віяло, на тканині якого було зображено пейзаж*, й обмахнувся ним кілька разів.