Далекі мандрівники

Глава 12: Марево ілюзій

  Вень Кесін не мав ані найменшої здогадки про те, яке зілля розсипав Цзишу, але нічого й не розпитував, лиш мовчки стояв поруч та спостерігав за процесом. Глибоко в серці він довіряв Чжоу Цзишу. За мить, повітря пронизало важке дихання звіра, який поступово підходив усе ближче й ближче. Істота, здавалось, чогось остерігалась: її кроки були дуже повільними. За кілька хвилин звір пройшов повз на відстані близько 3 чжанів.

  Зовні звір нагадував волохату чорну собаку, а його ступні були неначе в невеликого коня. Ретельно винюхавши все довкола, він уловив у повітрі запах крові, після чого сповільнив крок та став ще більше придивлятись до всього.

  Чжоу Цзишу схрестив руки на грудях та, притиснувшись до стіни, почав зосереджено стежити за кожним рухом істоти.

  На мить, тінь холодної посмішки торкнулась уст Вень Кесіна, але майже одразу вона розтанула так само непомітно, як і з'явилась.

  Тварюка бродила неподалік, проте взагалі не помічала присутності незнайомців. Через деякий час, під пильним наглядом двох пар очей, звір таки побіг вперед на запах крові та мертвих водяних чудовиськ. Понюхавши трупи, він вдоволено загарчав, відгриз голову однієї людиноподібної істоти та з апетитом почав ласувати нею.

  Вень Кесін та Чжоу Цзишу переглянулись. Цзишу був не на жарт наляканим, проте ніяк не виказував цього. Хоч він і не був оглядачем трупів, але досвід прожитих років підказував, що то був все-таки людський череп.

  «Невже ті створіння й справді були людьми?»

  Якщо так, тоді як вони перетворились на цих чудовиськ?

  Кесін легенько штурхнув Чжоу Цзишу та вказав на вузьку стежку позаду. Останній кивнув та обережно пішов слідом.

  Стежка то розширялась, то знову звужувалась, а від кількості поворотів паморочилось у голові. Відійшовши на чималу відстань, Вень Кесін врешті-решт тихо промовив:

— На кістках окрім відбитків зубів тієї волохатої тварюки є ще й інші сліди. Невже ті водяні створіння їдять собі подібних?

  Коли Кесін говорив на якісь серйозні теми, його голос розливався тихим низьким тембром, а нотки байдужості створювали враження, неначе він не докладав і крихти зусиль до розмовного процесу. Після хвилини мовчання Вень Кесін продовжив: