Вечірній дощ на горі Ґваньшань

Вечірній дощ на горі Ґваньшань. Розділ 8

Юджу був старим.

Цього року йому було вісім, тож його можна було вважати собачим старцем.

Він гучно дихав, задихаючись і хриплячи, ніби його легені були міхами в кузні.

Але він пам'ятав Ся Сюня і впізнав його, як тільки побачив.

Юджу захоплено тремтів усім тілом, без перестанку вилизуючи обличчя Ся Сюня.

Ся Сюнь, який втратив і знайшов втрачене, напівсвідомо пробурмотів:

— ...як ви його знайшли..?

Ці Хвей сказав:

— Коли ви... після вашої смерті, одного дня Юджу раптово прийшов до маєтку. Я взяв людей оглянути стіну і знайшов між двома будинками собачу нору. Мабуть, він проліз саме крізь неї.

Ці Янь підійшов на кілька кроків, але не наблизився, ніби ховаючись від Юджу.

Ся Сюнь пам'ятав, що він не боявся собак. Раніше, він часто приходив до Ці Яня з Юджу в руках. Ці Яневі дуже подобалося дражнити його та гратися з ним, і він часто годував його м'ясом.

Ці Хвей пояснив:

— Після вашого... інциденту, Юджу вже не був близьким з лордом. Якщо лорд наближався до нього ближче, ніж на десять кроків, він божевільно гавкав та іноді кидався кусати лордів одяг.

Ся Сюнь поглянув на собаку у своїх руках.

Чорні очі Юджу були круглими та яскравими, вони сяяли обожнюванням.

Юджу не був сварливим цуценям. Навіть якщо його ображали, він лише тікав на руки до Ся Сюня, ображено гавкаючи.

Він ніколи не бачив, щоб Юджу скалився, жодного разу, що вже говорити про те, щоб кусатися.

Ся Сюнь поклав руку на собачин живіт, відчуваючи під своєю долонею хаотичне тріпотіння його серця.

Звук дихання Юджу був занадто рваним і відрізнявся від того, як має дихати собака.

Ся Сюнь спитав у Ці Хвея, що відбувалося.

Ці Хвей відповів:

— Лікар час від часу приходить його перевіряти. Він постарішав, його серце та легені дуже слабкі. Його неможливо вилікувати, можна лише створити йому максимально комфортні умови. На щастя, він у гарному дусі і їсть та спить кожного дня. Не хвилюйтеся занадто.