Літери на білому тлі

XI

– Бэль. Ес льо дьябль ки сет ен карне ан ель, трясця, – читав з листка Палич. – Пур детурне ме зьо дю дьо етернель. Ні, - похитав він головою, - давай краще нашу версію, то я зламаю язик, а він, - Палич кивнув на Кирила, - так поготів.
- Я змозу! – з усмішкою відповів хлопець.
Минуло вже два місяці нового року. Ні міськздоров'я, ні сучка голосу не подавали. Ірина Олексіївна вважала це затишшям перед бурею. Але справа йшла до весни, а там і свята восьмого березня. З Паличем ми вирішили привітати наших жінок піснею. Вибір ліг на композицію з мюзиклу «Собор паризької богоматері» «Belle». Вирішено було, що партію Феба виконуватиму я, партію Фроло виконає Палич, а на роль Квазімодо взяли Кирила. Кирило був моїм підопічним. Як і багато хто тут він страждав на синдром Дауна і був прикутий до інвалідного візка. Але це не заважало йому бути оптимістом. До того ж, з усіх чоловіків нашого відділення, він говорив найвиразніше. Хоч і з дефектами мови. Тому коли ми йому запропонували нам допомогти, він без роздумів вигукнув: «Тяк!».
– Добре, беремо нашу версію, – я видав колегам листки з українським текстом.
– Ось, інша річ! – надихнувся Палич. Він, як і обіцяв, покинув пити. Але відтінок колишніх запоїв залишився на обличчі. Тому, натягнувши на себе балахон з технічної тканини, став вилитим середньовічним священиком.
Пішли репетиції. Здебільшого, ми репетирували у мій вихідний. Другого дня після зміни я приїжджав до притулку, і ми репетирували. Марина дошкуляла розпитуванням, куди це я пропадаю. Відмовка була стандартна: «Сюрприз».
Сюрприз було заплановано на сьоме число. Зміна якраз була наша, але прийшли і Вадим із Костею, і наші змінниці. Усі зібралися у загальній кімнаті. Навіть Ірину Олексіївну запросили. Якщо бути точним, через неї переносили наш виступ. Оскільки свято, у всіх відділеннях невеликі корпоративи.
– Починаємо? - запитав я у Кості, що заглянув у кімнату відпочинку. Марину ми ледве вигнали звідси і перетворили нашу кімнату на гримерку.
- Сергію! – захоплено промовив Костя. - Ти такий мужній у цих обладунках!
– Ага, мерсі за кампліман! – відповів я. Феб – командир міської варти, тому свій костюм я майстрував із пап'є-маше. На справжні обладунки грошей немає. Так що, підібравши светр, в'язка якого хоч віддалено нагадує кольчугу, і, змайструвавши наплічники з шоломом, я створив хоч і кострубатий, але все ж образ лицаря. Образ Квазімодо створили швидко. Дістали старий мішок з-під картоплі, випрали його, вирізали отвори для голови і рук і все, образ готовий. Про священика я вже говорив. Для повноти образу Палич начепив на шию бутафорський хрест з намальованим кульковою ручкою розп'яттям.
- Так, можете виходити, - сказав Костя, ще раз окинув мене захопленим поглядом і вийшов.
- За мною! – бадьоро промовив я, подавшись до виходу.