Літери на білому тлі

IV

– ...і в цей момент вона увійшла у ванну. А я дурень, візьми ще й повернись, – розповідав я. - А вона: «Ти що, писаєш у раковину?!». Причому так здивувалася. Я поясню: «Ну так, що тут такого?». А вона почала: «У тебе суміщений санвузол! Тобі що, важко кришку унітазу підняти! Ну, як їй пояснити, що раковина і більше, і вище, і поки що писаєш, у дзеркало можна на себе подивитися, відірватися від процесу.

З Мариною ми жили вже понад тиждень. Хоча вона сказала, що після цієї зміни піде до себе, щоб батьки не ставили зайвих питань.

- Мда, - простяг Палич. - Взяла вона тебе в оборот! Все, хлопче, попався ти. Повір моєму досвіду. Отак вона тебе в РАГС і заведе.

- А ти скільки разів одружений був? – підозріло запитав я. Те, що він має доньку і сина, я знаю, і те, що він давно вже з дружиною розлучився. Ось тільки питання, з якою дружиною.

– Один, – серйозно відповів Палич. Я від такої відповіді залився сміхом.

- Чого іржеш? – спитав він. – Мені цього вистачило! Щодня полоскання мозку. То грошей мало, то десь пропадаю. Ревнувала до кожної зустрічної-поперечної! Веселе життя було, нудьгувати ніколи.

- А чого розлучився? - запитав я.

- Вона мені сказала: «Або ти кидаєш пити, або кидаєш мене». Я свій вибір зробив, – після цього він перекинув склянку з горілкою. Поки тиха година, я прийшов у комірчину до Палича, поговорити до душам. Він якраз обідав. Я ж від частування відмовився, таки сьогодні четвер і нам з Мариною ще Каті та Антону допомагати.

- Не шкодуєш? – поцікавився я.

Палич нахилився до мене і сказав:

– Запам'ятай, я ні про що не шкодую у своєму житті.

Ні про що не шкодувати. Наскільки я знаю, стосунки у нього з дітьми добрі. Онуків вони йому, звичайно, на вихідні не залишають, але навідуватись, навідуються.

– Шкода тільки про те, що в Бухарест так і не з'їздив, – сумно промовив Палич.

- Та ти туди кожні два місяці їздиш, чого шкодувати? – посміхнувся я.

- Дурень ти, - відповів Палич, - я в реальний Бухарест хочу з'їздити на своїй «ластівці».

Згадка «ластівки» мене здивувала.

- У тебе є машина?

– Так! – гордо відповів Палич. - Придане! Чого ти так дивишся на мене? Дружина ж у мене не з простих була, тато у неї був завідувачем універмагу. А при союзі знайомства мати з такими людьми престижно було, не те, що родичами стати. А я по молодості то красень був! Дівки штабелями лягали! Ось Свєтка моя теж серед них була. Сохла на мене – жах! Ну, я не дурень, синка зробив і все, під вінець пішли. Батя її тоді нам «Запорожець» й подарував. Свій, старенький, йому тоді три роки було. А собі купив ВАЗ. «Копійка» тоді новинкою була, отож він і пересів із «жужика».