Пам'ятай своє коріння

Частина 14. На лікарняному

        Україна лежала в себе в ліжку. Біля неї стояв СРСР, Білка і Казахстан. Лисиці хотілося б встати, але її назад вклали. На лобі в неї була мокра тряпка. Вона повернуло голову. На столі стояли якісь ліки та таблетки. Світло в кімнаті було не сильним, тому воно їй не сильно било в око. Українка відчувала себе дуже втомленою. У неї ледь були сили для того, щоб дихати або говорити.
-Що сталося? - дуже шрипким і тихим голосом спитала лисиця.
-Ти не прокидалася вже з місяць! - відповіла їй Казахстан
-Місяць?! - Україна дуже нервувала, і вже хотіла піднятися, - Як так?
-Ми не знаємо..., - відповіла їй Білорусь
-Девочки, - в їхню розмову втрутився СРСР і повернувся до них, - Оставьте меня с Украиной на едине
-Добре, - сказали вони разом. За лічені секунди вони вийшли.
-Как ты себя чувствуешь? - запитав Союз повертаючись до неї
-Трохи дивні, але я дуже втомлена, - відказала та
-Завтра к тебе должен будет прийти врач.
-Тату...
-Что такое, доченька?
-Я хочу в тебе де що спитати, але пообіцяй що ти відповіси мені чесно
-Что ты хочешь знать?
-Це ж правда що..., - вона зупинилась і подивилася йому прямо в очі
-Яж не твоя рідна дочка, чи не так?
-Нет конечно! Что ты такое говоришь!
-Не я
-А кто? - він округлив очі, якось підозріло
-РІ
-Какой ещё РИ? Он уже давно умер
-Я знаю, але поки я спала, я кудись потрапила і бачила там його. Він мені сказав що я не твоя дочка. Це правда?
-Конечно же нет! Тебе всё это лишь приснилось. Не тебе стоит о таком сейчас думать, тем более тебе не льзя нервничать сейчас. Ложись по спи, а я прийду к тебе немного позже.
-Добре
                  СРСР встав з ліжка. Він вийшов з кімнати і зачинив двері. Тим часом Україна лежала і дивилася в стелю. Вона не відчувала себе хворою. Ні скілечки. Скоріше навіть просто дуже втомленою. У неї було багато вільного часу. Все ж таки в школу їй не треба було. Це означало вічний спокій. Але іноді такий спокій може дуже швидко набриднути. Все ж таки вона не довіряла ні словам батька, ні РІ. Їй було дуже холодно, тому вона скрутилася  під ковдрою. Сама й не помічаючи того, як вона по трохи засипає.
                  Спала вона довго і солодким сном. Як щойно народжені немовлята. У неї не було ніяких турбон, нікуди не треба йти. Просто лежи цілий день і спи. Що вона й робила. Але її хтось розбудив. Сил за цей час ні трохи не побільшало. Вона так само повільно відкрила око. Біля неї стояв СРСР. Він допоміг своїй дочці сісти, а потім простягнув їй тарілку з гручкою і сосискою. І дав таблеток цілу жменку. І таблетки, і каплі, і все на світі.
                  СРСР залишив українку саму. Вона взяла вилку і почала повільно класти їду собі в рот. Їй правду кажучи не дуже хотілося їсти, але треба. В неї аж руки трусилися.
                  Трохи пізніше, дівчина поклала тарілку собі на стіл. Там вона побачила свій телефон. Тому вирішила глянути на час. Україна взяла телефон в дві руки, щоб як що що не впав і ввімкнула. 19:07. Плюс до всього багато повідомлень. Зокрема від її друзів: Канади і Японії. Лисиця розблокувала екран, зайшла в вайбер. Було багато повідомлень. Дуже багато. Почала вона з груп з найменшимою кількістю повідомлень. І ось уже через декількох хвилин перегляду, у неї залишилися дві не прочитані групи. "Спочатку треба прочитати те що писала мені Япа" - думала Укра. Вона відкрила чат. Там було про те що все ж таки Япа вибачила Україну за те що вдарила, тому лисиці довелось їй пообіцяти що більше так не робитиме.
                  А тепер найцікавіше. Повідомлення від її самого першого друга. Дівчина сподівалася, що тут буде контекст схожий на контекст Японії, бо ж вони останього разу теж посварилися. Ну що ж. Або пан, або пропав.