Зоря

Глава 12 ПРОБУДЖЕННЯ

    Біль. Невимовний. Нестримний. Сотні літ з'єднались в один удар. Тисяча лез не принесуть подібного страждання. Час зупинився, не ворушиться. Все довколішнє втратило значення. Повітря важке і густе. Очі засліплені. Єдине нездійсненне бажання — забутись.
        Кам'яна чаша розщепилась від верхівки до долу постаменту, звільнена кров просочилася у землю. Кат тисяч душ вже нікому не зашкодить.

       Вдих. Легені наповнились новим повітрям. На кожній повіці висить по тягарю. Туман заслав спогади, розум сонливий, слабкий. Різні образи спливають у пам'яті, одні чіткі, очевидні, решта під серпанком, під облудою. Усі вони чужі, не власні... Так багато вражень, людей, вони ненавиділи, любили, нападали, пробачали, боялись, турбувались, тікали... Плутано... заблукано... розмаїття імен... а котре з них власне?..
Спогади такі різні такі розмиті і заплутані, як віднайти в них себе? Звучав чийсь голос, чи то марево? Він назвав ім'я таке знайоме і близьке...  але чуже.
       Нарешті вдалося розплющити очі. Тут був сивий чоловік, точніше ельф, він відсахнувся у сторону здивований і...  розчарований.
       Мина... туманні спогади нахлинули де він зі страхом тікав, ніжно і сором'язливо щось лепетав, шалено розмахував барткою... ухопитись за останній найяскравіший спогад! Та й він ніби двоївся в голові... так наче спостерігалося одночасно з двох різних точок.
       Руки були чимось сковані, але пута розірвались від більшого зусилля, голова і решта тіла були також чимось сплутані. Поступово вдалося вивільнити і голову із довгим волоссям і ноги і тулуб. Тіло було слабким і слухалось погано. Вдалося сісти. Довкола були квіти, і путами, що не давали підвестися були також вони. Жіночі тальці підібрали зім'ятий бутон. Рука наче й власна а ніби і чужа... Долоня мимоволі натрапила на кулон, що висів на шиї: чималий блакитний камінь з глибоким сяйвом усередині, знайома річ, але звідки тут взялася?..
       Хто ж вона така? Яким ім'ям її кликав Мина?.. Мирослава?  Пасмо волосся впало на очі...  світло-русі, дивний колір... Бездумним рухом заправила волосся за вухо, але пальці наткнулись на щось незвичне... Вона схопила себе за вухо — загострене! То вона ельфка?! Щось не складалося... Треба згадати яким ім'ям її ще кликали... Інгвар... то не воно, це чоловіче ім'я... одна мить і останній тьмяний спогад... Біль! Вона вхопилася за серце, але воно не боліло, не зараз... не це серце... Вона обернулась і побачила його.
       Інгвар лежав скрючившись під стіною. І тепер Естер згадала все і зрозуміла, що трапилось. Його спогади були у ній, хоча виявились дуже тьмяними розмитими і малозрозумілими. 
       Інгвар не бажав собі життя такою ціною, але через Естерине останнє прохання він випив її кров, усю до краплі - аби не знечистити чисту душу вапірським прокляттям.  Разом із кров'ю отримав і дівочі спогади. Не одразу він прийшов сюди, до Мирославиної спочивальні, і нелегко йому дався цей шлях. Інгвар віддав у тіло ельфійки усе те, що забрав у Естери. Він не знав чи це спрацює, але був певен, що це його вб'є. Магія сколихнулась по всьому Лісі, старі чари до яких причасним був Інгвар осипались...
       Естер опустила стопи на землю і обережно тримаючись руками за підвищення встала. Ноги, як і решта тіла були слабкими і погано слухались, якби не було опори, вона точно впала б. Повільно і непевно дівчина покрокувала до Інгвара. Вона опустилась поруч із ним, його обличчя було зім'яте гримасою болю. Естер торкнулась його щоки, здається шкіра була дещо теплішою аніж раніше... на шиї прощупувався пульс! Слабкий і нерівний, але його серце билось!
       Дівчина сіла під стіною і поклала Інгварову голову собі на коліна. Вона простягла руку йому до серця, воно боліло, цей біль був останнім чужим спогадом у її пам'яті. Через деякий час Інгвар слабко стис її долоню у своїй, потім він повернув голову, подивився їй ув вічі і спробував посміхнутися, але тотчас знову скривився від болю. Його серцебиття ставало все сильнішим і ритмічнішим, помітним стало дихання. Згодом він сів, слабко усміхаючись не відводив очей від Естери.
       — Чому ти на мене так дивишся? — запитала дівчина чужим незвичним голосом.
       — Очі, — хрипло відповів Інгвар, — Вони твої — блакитні.
       Тримаючись один за одного вони встали і підійшли до дверей. Естер відкрила створку, Інгвар відступив звично ховаючись від світла. Він простягнув уперед руку і вперше за сотні років відчув як Сонце ніжно гріє шкіру.
       Надворі вже гомонів натовп, чутки розлітаються швидко. Широко усміхаючись колишній вампір і новоспечена ельфійка крокнули уперед до світла...