Пекельне полум'я палає, сліпить, опікає. Короткий шлях став нескінченним, єдина мить обернулася на вічність. Чи стане сил завершити почате? Чи зляже тут, у вогні світила, зневаживши заплачену ціну?..
Естер продовжувала вдень спілкуватись із Яремом, і кожного разу дізнавалася від нього щось цікаве. Вона запрошувала його на нічні прогулянки, проте він відмовився, посилаючись на щоденні обов'язки.
Підкоряючись настрою першопрохідців нічні шукачі пригод щоразу заїжали все далі, час і простір їм наче потурали. Так тепер вже мав би бути світанок, але зорі світили яскраво і місяць стояв високо. Карти на шугачах вже не могли оцінити ані відстані ані ладшафту, лише вказували напрямок до Мари і до інших вершників.
Матвій їхав попереду, задаючи напрямок, Гнат замикав. Вони прямували вузькою наче спеціально для них залишеною стежиною: ліворуч здіймалася крута скеля, праворуч починався рвучкий яр. Інгвар був десь поруч, його не було видно і жоден звук про нього не нагадував, але Естер відчувала його присутність.
Нарешті виїхали на широке місце, скоро відкрилася невелика галявинка, що з одного боку була оточена густим молодим лісом, а іншим виходила на край скелі. Матвій зупинився, спішився і підійшов до цієї природної оглядової площадки. Естер і Гнат підступили до нього. Пейзаж, що відкривався із цієї точки був незрівнянним і по справжньому чарівним. Вони знаходились зараз настільки високо, що бачили горизонт. На скільки ставало погляду все було вкрито хмарами і лише вершини гір визирали з-під них, здавалося, що скелі висять у повітрі, вітер кидав брижі на туман і все довкола немовби повільно рухалось. Надзвичайної таємничості додавало яскраве місячне сяйво, маленькі хмари швидко бігли високо по небу, кидаючи на все внизу легкі тіні.
— Дивовижно, — захоплено мовив Інгвар. Естер не помітила коли саме він приєднався до них.
— Ніколи не бачив нічого подібного, — зітхнув Гнат.
— Щонайменше заради цього варто було їхати всю ніч, — додала Естер.
— Згоден, — мовив Матвій.
Інгвар підійшов до самісінького краю і зробив крок у прірву. Дівчина нахилилась подивитися, але побачила лиш як чорні крила пройшли крізь туман, не колихнувши його.
— Він так колись довикаблучується, — прокоментував Гнат.
Стояли довго, скільки саме невідомо, час тут — поняття відносне.
— Піду подивлюсь, що тут ще є, — врешті сказав Матвій.
— Я з тобою, — кинув Гнат.
— Варто комусь з Естерою лишитись.
— Не турбуйтесь, — посміхнулась дівчина, — Я чекатиму тут.
Ельфи сіли на шугачі і поїхали.
Дівчина помітила великого птаха, що ширяв над туманом. Хоча ні, то був не птах — то Інгвар літав, його чорний силует подекуди було важко розгледіти на сірому тлі. Вампір наче щось шукав: описував кола, пірнав під туман, ховаючись з погляду, і знов з'являвся через деякий час. Ось він зник надовго. Естер вже подумала, що не побачить його більше над туманом, вампір як завжди вийде із тіні поруч із нею... але вона помилилася. Він швидко злетів вертикально вгору, здійнявшись вище оточуючих вершин, розправив великі крила і на мить нерухомо завис у повітрі. Після чого спокійно і граціозно поплив повітрям до Естери. Інгвар не дріботів крилами, він ширяв мов великий хижий птах. Дівчина дивилася на нього із цікавістю і захопленням, можна вважати, вона уперше спостерігала його політ зі сторони, адже до цього він завжди швидко зникав у тіні. В очі кидалась природність і відточеність його рухів, двох сильних помахів вистачило для м'якого приземленя. Естер могла б торкнутися кінчиків його крил якби хотіла. Ані слабенького вітру ані найменшого шуму рухи вампіра не породили. Щойно ноги Інгвара торкнулися землі він прийняв людську подобу, великі крила опали і обернулися плащем.
Навряд чи дівчина побачила б Інгварове приземлення, будь тут ще хтось. Вампір намагався не показуватись ельфам у подобі чудовиська — їм це було огидно і вони не приховували це.
Легкий шурхіт звістив про повернення вершників.
— Ми близько до вершини цієї гори, — заговорив Гнат злізаючи з машини, — Вона безумовно найвища в околиці, але навряд чи ми знайдемо тут ще щось цікаве.
— Гадаю, час повертатися до Мари, — додав Матвій, — Ми й так довго вже їздимо, от-от почнеться світанок.
Естер відступила від краю. Дівчина обернулася на ходу, кидаючи останній погляд на дивовижну красу природи. Щось хруснуло під її ногою. Вона глянула вниз і скрикнула від несподіванки: вона наступила на кістку, а поруч на неї порожніми зіницями дивився череп. То тут то там з-під землі біліли кістки... їх безліч! людські, вовчі і бозна чиї ще!.. Під травою у місячному світлі їх було легко прийняти за камені.
Інгвар сказав щось на незрозумілій мові, судячи по інтонації то була лайка. Він рішуче попрямував до Матвія.
— Навіщо ти нас сюди привів?! — люто закричав він, схопив ельфа за комір і без зусиль підняв його над землею, — Шукаєш у чому ще мене звинуватити!?
Естер оторопіла, загубивши всі думки і слова вона мовчки спостерігала.
— Відпусти мене! Я не розумію про що ти! Заспокойся! — запротестував Матвій.
— Відповідай! — гаркнув вампір.
Ельф умить змовк і зблід.
— Присягаюся, Інгваре! Я уявлення не маю де ми! — взмолився він.
Вампір скалячись повільно опустив його. Підійшов до внутрішнього краю галявини, ухопив за стовбур невелику сосну і вирвав її із коренем, піднявши хмару пилу. Мов суху траву Інгвар зірвав ще кілька дерев і розкидав їх у сторони. Естер ніколи ще не бачила настільки показного прояву його сили. Вона подумала було, що то лише виплеск гніву, але коли настала тиша дівчина побачила прохід, курява заважала роздивитися що було з іншого боку.
Естер переглянулась з ельфами і вони рушили туди.
Щойно пил перестав заступати погляд, Естер ахнула. Їм відкрилася велика ділянка, по землі слався густий туман. Прямо навпроти них височіла крута скеля, а під нею лежав велетенський скелет. У тої істоти були довгі шия та хвіст і, здається, крила.
— Дракон! — видихнув Гнат і були у тому слові вкупі подив, радість і сум, — Ніхто не знав де і як він загинув.
— У ту мить, кажуть, зідригнувся весь ліс — додав Матвій.
Ельфи повільно пішли вздовж краю галявини, Естер ступала слідом. Під ногами був гладкий камінь, траплялися ще кістки, але дівчина намагалася на них не дивитись. Інгвара не було видно.
— Що тут трапилось? І коли? — запитала Естер.
Матвій заговорив тихо і пригнічено:
— Дракона востаннє бачили під час битви у Долині Кісток. Навіть його втручання не принесло перемоги. Після того було кількаденне затишшя, вцілілі ельфи сходились до купи. А потім прогриміла звістка про смерть дракона. Вочевидь, весь цей час діти ночі билися тут.
Естер звернула увагу на кам'яну чашу на постаменті посеред галявини. Вона підійшла ближче. Чаша була велика, могла б умістити добірний кавун, збоку була чимала тріщина. Дівчина простягнула руку, щоб торкнутися візерунків на камені. Її за зап'ясток ухопив Інгвар, чим порядком налякав, Естер не бачила як він підійшов.
— Не чіпай, — мовив він суворо.
— Чому? Що це?
— Це чаша прокляття. Її створили князі по смерті дракона і наповнили його кров'ю. Вони задумали заклясти весь ліс, та недооцінили тої сили, що текла у жилах давньої істоти. Вивільнивши цю енергію вони не змогли її втримати. Чаша тріснула і більшість крові вилилась на землю; життєдайна хвиля прокотилася по лісу і породила мавок, русалок, лісовиків та інших свідомих істот. Але частина сили все ж покорилася вампірам. Прокляття й досі висить над всім цим краєм.
На дні чаші й справді була червона рідина — кров дракона, що живила темні чари.
— Як проявляється це прокляття? — запитала дівчина.
— В усьому потроху. Ймовірно, те, що ельфи не прийняли нових лісових створінь — по суті спадкоємців дракона, носіїв його сили і мудрості, є одним із виявів.
— Чи є спосіб його зняти?
Вампір відповів не одразу і якось не дуже впевнено:
— Я не знаю.
Інгвар розвернувся і пішов геть, Естер завмерла дивлячись на нього. Туман зовсім не колихався від його ходи і тіні він не відкидав, дівчина помітила це тільки тепер. Вампір обернувся, ніби відчув на собі погляд. Місячне сяйво освітлювало його і робило неймовірно вродливим і якимось нереальним, чарівним. Інгвар нагадував примару, ілюзію, ніби його тут і не було зовсім.
— Погляньте! — тихо гукнув Гнат. Він підняв із землі старий пом'ятий шолом, навіть зараз на ньому вгадувались візерунки, — Він зроблений ельфами!
Матвій оглянув знахідку.
— Такі могли належати тільки королівській гвардії... Невже й король був тут?!
Ледь Естер відволіклась на ельфів, Інгвар зник. Бісова звичка з'являтись і щезати зненацька!
Дівчина підійшла до черепу дракона, його порожні зіниці були якраз на рівні її голови. Обережно вона поклала долоню на нього.
Смуток. Величезний і всепоглинаючий смуток огорнув її. Не по загиблим союзникам і не по власному життю, а по загубленим, заблуканим у темряві душам... Це була остання емоція дракона, настільки сильна, що пронизала навіть його кістки і дотепер не вивітрилася.
Естер пішла далі вздовж скелету, краєм ока вона побачила Інгвара, він також торкнувся черепу але швидко відсмикнув руку, на його обличчі прогайнув непідробний подив. Чи відчув він те саме що й вона?
— Подивись-но сюди, — звернувся до неї Гнат, вказуючи на кістки крил. По всій довжині вони були вкриті бороздами різної глибини і напрямку, — Це сліди від зубів та пазурів і отримані вони ще за життя. Бійка була тривалою і запеклою.
— Як взагалі вдалося його перемогти? — запитала Естер, — Він видається таким могутнім. Врешті, він же міг просто полетіти геть?
— Вочевидь, його виснажили, — відповів Матвій, — Ворогів було дуже багато. У королівській гвардії була лише дюжина воїнів, отже решта кісток належать дітям ночі.
— Їх було набагато більше, — Інгварів голос звучав глухо, — Більшість спалено вщент драконячим вогнем. Ця ділянка повністю вкрита суцільним сплавленим камінням.
— Як ти розгледів це крізь туман? — запитав Гнат.
Інгвар не відповів. Естер же не мала бажання вдивлятися у землю довкола, вона була рада наявності туману, бодай звідки він тут узявся: завдяки йому не було видно кісток.
— Дивіться, що це там? — дівчина вказала на темну пляму на скелі за скелетом дракона.
Матвій підсвітив глефою.
— Схоже на печеру, — відповів він.
Єдиний спосіб потрапити туди — пройти між велетенськими ребрами. Ельфи пішли уперед, Естер слідом. Вона гадала, що Інгвар залишиться зовні, але витримавши дистанцію і він долучився, рухався обережно, не торкаючись кісток.
Печера була невелика витягнута вглиб скелі достатньо висока, щоб вільно пересуватися. Спершу здалося, що тут нічого немає, але Гнат пройшов до кінця і висвітлив різкий поворот. Ельфи завмерли, на їх обличчях відобразилось глибоке благоговіння. Естер підійшла ближче. Її погляду відкрився невеликий грот без інших виходів. Посередині лежав скелет у візерунчастих обладунках, на голові надіта золота корона із коштовним камінням. У стіни сидів ще один мрець у менш вичурній броні у його руках був лук.
— Тодор Великий... найславетніший король нашої історії... — Матвій говорив тихо із сумом і повагою.
— І мій дід... — голос Гната звучав мов чужий, — Дотепер його доля залишалася таємницею.
— Я не розумію, — сказала Естер, — Дракон своїм тілом завалив вхід у печеру і таким чином замурував цих двох тут...
— Вони були вже мертві на той час, або смертельно поранені, — відповів Інгвар.
— Звідки ти це знаєш?, — запитав Матвій.
Інгвар узяв у Естери її скіпетр і обережно відсунув край плащу з королівського обладунку, панцир був пробитий.
— А той, — вампір вказав на сидячого, — Так і не випустив із рук лука, он і стріла поруч лежить, а отже помер в очікуванні, що хтось увійде.
— Але це ж — королівський доспіх, — заперечив Гнат, — Найкращій з усіх будь-коли зроблених ельфами! Про його міць ходили легенди! Навіть вампірські мечі не здатні були його пробити!
— Мечі пересічних вампірів так. Але існувало щонайменше два леза здатних на таке. І їх власники не могли пропустити такої битви.
— Князі темряви... — здогадався ельф, — Але все одно щось не сходиться.
— Тодор помер не одразу, — продовжив Матвій, зиркнувши на Інгвара, — Князь, котрий б з них це не був, не промазав, він не бажав просто вбити короля.
— Вони хотіли проклясти його, зробити вампіром як і королеву, — повів думку далі Гнат, — Але їм завадили і Тодора віднесли сюди. А дракон боронив... Тому й не полетів спочатку, а потім і не зміг, зважаючи на кількість поранень на крилах.
— Навіщо король взагалі прийшов сюди? — запитала дівчина.
— Напевне, просити в дракона поради, — припустив Матвій, — І тут їх зненацька застали діти ночі.
Гнат не відводив очей від рештків свого пращура.
— Треба його забрати звідси і поховати.
— Не варто, — мовив Інгвар, — Він лежить у особистому склепі, там, де пройшла його остання битва, під охороною вірного підданого і дракона. Місце нелюдиме і спокій йому забезпечено. Те що потрібно для такого короля.
— Можливо, ти й правий.
— Ми однаково не маємо зараз змоги зробити це належним чином, — зауважив Матвій, — А чи знайдемо дорогу сюди знову невідомо. Варто все тут закарбувати. У Марі захочуть це побачити. Я піду до шугача за приладдям.
Вони вийшли з печери. Довкола стало дуже темно, піднявся сильний вітер, дрібні гілки, пил і листя носились у повітрі, вони наче знаходились у центрі урагану. Посох, рунка і глефа ледь розсіювали пітьму довкола, нічого не було видно далі п'яти кроків. Здавалося, що світло уноситься разом із вітром.
— Дідько! Що тут коїться? — вигукнув Гнат виходячи з-під драконячого скелету.
Інгвар був вже попереду, він тихо вилаявся і дістав меч.
— Кличте шугачі, треба забиратися! — мовив він суворо.
Матвій почав клацати по своєму браслетові.
— Шугачі не чують! Напевно, буря блокує мій поклик.
На межі видимості щось забіліло... В Естери з'явилося погане передчуття, страх і паніка двома вужами піднімались вверх по її тілу десь від нижньої частини спини.
Із темряви повільно показався вовчий череп, потім поруч ще один.
— Хай йому грець! — вилаявся Гнат.
— Інгваре, зроби щось! — закричала Естер.
— Не можу.
— У долині ж зміг!
— Там потвори вештались без діла, а ці виконують наказ.
— Що за наказ?
Скелети побігли до них. Інгвар зробив крок уперед і одним ударом розрубав обох.
— От тобі і відповідь, — Із темряви до них насувались близько десятка іншої нежиті, — Матвію, Гнате! Їх багато, боронімо Естер!
Ельфи та вампір закрили собою дівчину і відбивались від кістяків, ледь вони розібрались із цими, з'явились інші. Пітьма не давала побачити скільки всього було ворогів, здавалося, що вони утворюються самою темрявою. Дівчина припала спиною до драконячого ребра і з острахом спостерігала за боєм. Були тут і людські скелети із мечами і списами і різні великі лісові тварини типу оленів вепрів і ведмедів, але найбільше було вовчих. Потік ворогів був повільний але невпинний, чоловіки хвацько відбивались від них. Але скільки ж це може тривати... Треба щось робити!..
— Інгваре! — гукнула Естер, — Ти можеш нас унести звідси?
— Трьох ні. Тільки одного, — вампір відповідав рівним голосом ніби й не розмахував мечем на всі боки.
— Забирай Естеру! — Гнат дихав тяжко і його слова припадали на паузи між ударами.
— Ні! — відмовила дівчина, — Так не можна!
Краєм ока Естер побачила якийсь рух, обернулась. Вовчий кістяк стояв позад них під драконячим скелетом, він мітив Гнатові у спину! Дівчина вскрикнула і інстинктивно вскинула посох він ударив нежить вже у стрибку... під ноги ельфа осипались розрізнені кістки.
— Вони заходять ззаду! — крикнув він.
— Треба йти до шугачів, — впевнено сказав Матвій.
— Але ми втрьох не зможемо відбитись від усіх! — заперечив Гнат.
— Нас четверо, — відмовив вампір, — Естеро?
Дівчина ледь чула, що їй говорили, до смерті перелякана вона щосили стисла обома руками свій посох і озиралася на всі боки у пошуках ворогів. Кілька секунд пройшло перш ніж вона зрозуміла, що звертались до неї і відповіла:
— Так, ідемо до шугачів!
Інгвар і Гнат йшли першими, забираючи на себе більшість нападників, Матвій та Естер крокували спиною до них. Потвори з'являлись із темряви і тотчас кидались на них, помітити їх завчасно було дуже складно. Від страху і паніки дівчина надміру активно розмахувала своїм посохом, часто він вражав ворогів за мить до того як вони мали впитись зубами у неї, чи в когось із її друзів. Одного доторку завжди вистачало, щоб скелет розсипався. Матвій був зібраним, на противагу Естері, зайвих рухів не робив, кожен змах його глефи вражав ціль. Те й діло краєм ока дівчина бачила як миготів Інгварів меч, не стільки навіть саму зброю як вражених нападників.
Полишаючи за собою купи кісток друзі повільно просувалась до виходу із кам'яної галявини. Не пройшли ще й половини шляху, а Естер вже почала втомлюватись, від чого їй ставало ще страшніше і її удари ставали все менш прицільними, на руках наче висіло по гирі. Все частіше Інгварові та Матвієві доводилось відбивати ворогів, з якими мала б розібратись вона, а кілька разів дівчина взагалі ледь не промазала.
Ще один крок назад, Естер оступилась і повалилась на спину, вона ледь встигла виставити вперед посох перед черговим нападником, її осипало кістками. Дівчина закричала, скидаючи із себе вже нерухомі кістки. Чоловіки зупинились, закриваючи її собою.
— Естер! — схвильовано закричав Гнат, він на мить озирнувся, щоб глянути на неї і це ледь не коштувало йому життя.
— Все добре, я ціла, — відповіла вона відновлюючи дихання. В неї від страху і втоми сильно трусились руки.
— Так ми не дойдемо, — сказав Інгвар неголосно сухо та рішуче.
Спираючись на посох дівчина підвелась.
— Ідемо далі, — впевнено мовила вона.
Щойно Естер випросталась, Інгвар побіг вперед, легко відбиваючись від усіх, хто траплявся на шляху.
— Стій! Куди ти? — кричала дівчина йому услід.
Вампір дістався чаші із драконячою кров'ю, щойно його рука торкнулась її, гора здригнулась. Інгвара ніби вдарили під ноги, він впав би якби не тримався за чашу. Вся нежить завмерла і не рухалась.
Інгвар одну руку полишив на чаші, а другу простягнув у напрямку Естер та ельфів, над кам'яним сосудом почав підніматись багряний густий туман, він тьмяно світився і не здувався вітром. Чари потекли куди було вказано, варто було їм торкнутись скелетів ті розсипались. Дівчину та її супутників туман оточив але не торкнувся. Інгвар повів рукою в сторону, темна магія покорилась його наказу. Пітьма навкруги змінялася химерним червоним світлом. Нежить покірно стояла на місцях і один за одним розсипались на кістки. Скоро вся галявина була вкрита багряним туманом і лише чотири постаті височіло над ним. Буря стихла, але пил все так само висів у повітрі густою завісою забарвлений у колір крові.
Інгвар відпустив чашу і повалився на землю, зникнувши під туманом.
— Інгваре! — вигукнула Естер.
Вона хотіла було кинутись до нього, але Матвій вхопив її за плече. Він торкнувся туману кінчиком своєї глефи, блакитний кристал потьмянішав, по ньому пішли багряні смуги. Ельф поспішно забрав зброю.
— Краще туди не суватись — підсумував він.
Тим часом туман почав рухатись у напрямку виходу з галявини. Гнат відступив, щоб не торкнутись його. Естер стояла на місці поки не впевнилась, що чари обтікають її, наче перед нею стояла якась перешкода. Дівчина рушила туди, де востаннє бачила Інгвара. Ельфам не залишалось нічого окрім як йти із нею.
Вони знайшли вампіра поруч із чашею, він лежав горілиць нерухомо.
— Давай краще почекаємо осторонь поки він прийде до тями, — запропонував Гнат.
Естер промовисто зиркнула на нього з-під лобу, ельф замовк. Дівчина присіла поруч із вампіром.
— Інгваре, — тихо мовила вона. Ніякої реакції. Естер поклала свою руку йому на груди і знову покликала, — Інгваре!
Він розплющив очі і шумно видихнув, від його вуст піднявся клуб багряного туману і поплив у тому ж напрямі, що і загальна маса, Матвій посторонився пропускаючи його геть. Погляд в Інгвара був розсіяний, декілька секунд йому знадобилось щоб сфокусуватись на Естері.
— Ти як? — запитала вона.
— Ніби мене знову убили... — хрипло відповів він.
— Схоже, ти врятував нам життя, — сказав Гнат, подаючи вампірові руку.
Інгвар встав на ноги і похитнувся, ельф підтримав його.
— Що тут коїться? — спитав Інгвар, спостерігаючи туман, що вже наполовину звільнив галявину.
— Ти нам скажи, — відбив Матвій.
У темряві дівчина помітила чиюсь темну розмиту постать, що повільно наближалася до них. Це до неї тягнувся весь туман.
— Це якась бісовщина! — неголосно обурився Гнат, — Треба терміново звістити до Мари! Я побіжу до шугача і надішлю попередження!
Матвій схопив товариша за передпліччя.
— Стривай. Ми не знаємо, що це. Допоки тримаємось поруч.
Силует вбирав у себе магію і поступово набував чітких рис. Це був високий чоловік у чорному вбранні. Обличчя ще було не розібрати, але по ході і постаті Естер вже зрозуміла хто це і її огорнув жах. Останні клуби багряного туману перетворились на плоть і явили злорадну посмішку Вольдемара.
— Доброї ночі, Інгваре! Ти не уявляєш наскільки я радий тебе бачити! — насмішливо мовив він. На його плече сів кістяк ворона і опустив у підставлену долоню перстень із червоним каменем, — До речі, дякую, що зберіг мого персня, я знав, що ти його не знищиш.
Ворон полетів.
— То це він? Червоний князь? — перепитав Гнат, — Інгвар же запевняв, що вбив його.
— Я сама це бачила... — підтвердила Естер.
— Як тобі це вдалося? — твердо запитав Інгвар.
— Невже ти й справді думав, що переміг мене? — Вольдемар моторошно засміявся, — Ти ніколи не був здатен на таке!
— Твоя гордість не дозволила б тобі піддатись!
— Прогулянки під сонцем напекли тобі голову, ти подурнів! Кумедно, адже я скористався твоїм улюбленим прийомом... Раніше я тебе не розумів, але ти був правий, бачити ваші обличчя зараз і справді солодко...
— Як ти вижив?
— Я закляв твого меча, він знищив моє тіло, але моя душа залишилась у цьому світі.
— То ти став привидом? Навіщо тобі таке? — здивувалась Естер.
— Він вже давно бажав дістатись до чаші і її чарів, — пояснив Інгвар, — Минулого разу йому це не вдалося. А тепер, без тіла він мав змогу безперешкодно розшукати це місце, — далі він заговорив до Вольдемара, — Але схоже, ти таки не все передбачив. Дух не може вивільнити магію з подібного артефакту. Уявляю у якому ти був розпачі коли бачив перед собою таку силу без можливості нею скористатися! Там то ти й згадав про мене і восхвалив Естеру, що не дала ельфам мене прикінчити. Бо з усіх істот у Лісі лише я був здатен вивільнити магію чаші. А ти міг лиш кістяками помикати.
— Твоє злорадство недоречне, тепер я її отримав у повному обсязі! Вона належить мені одному!
— То виходить це він наслав на нас піднятих коли ми перше їх зустріли. Але навіщо? — запитав Матвій.
— Привернути Інгварову увагу, випробувати власні сили, а також сили обранки Єдинорога, — показово доброзичливо відповів Вольдемар.
— І коли ми тікали гарпія принесла ельфа по твоїй вказівці! — здогадалася Естер, — Ти не хотів щоб Інгвар загинув.
— Ти отримав силу. Що тепер? — із викликом мовив Інгвар, — Спробуєш убити нас?
— Спочатку я хотів лише прикінчити тебе. Але поки скитався без тіла, вирішив того буде замало. Я знищу тебе! Точніше ти зробиш це сам... Доволі довго тобі вдавалося проховувати свою справжню природу від так званих друзів. Ти явиш їм своє істинне обличчя і вони тебе відцураються, проклянуть! А твоя хвалена обранка єдинорога власноруч тебе вб'є! Якщо, звісно, ти її не випередиш.
Раптово без ознаки й попередження Матвієва глефа розсікла повітря де мить тому стояв Вольдемар, вампір прудко увернувся і від Інгварового меча.
— Мені обридли твої балачки, триклятий демон! — вигукнув ельф замахуючись для нового удару.
Закрутилась бійка, Вольдемар ладно відбивав атаки Інгвара і Матвія, не дозволяючи себе відтіснити. Гнат стрімголів мчав до шугачів.
Естер стояла розгублена повільно усвідомлюючи що коїться довкола. Щойно дівчина вирішила долучитися до бою і крокнула уперед як Вольдемар вскинув ліву руку і рвучкий несподіваний вітер повалив трійцю на землю. Вампір змахнув у напрямку Гната. Ельфа разом із трьома шугачами могутнім поривом зметнуло за край урвища. До галявини донісся затихаючий крик...
Естер не могла повірити у те, що бачила, не знала, що робити і як реагувати... Вона так і залишилась лежати на камінні із жахом дивлячись у безодню якою нещодавно так захоплювалась...
— Ти заплатиш за це, — холодно і гнівно мовив Інгвар
Вольдемар засміявся.
— В боржниках зараз якраз ти. Хіба ти забув яка ціна за користування магією? Тебе вже поглинає спрага по крові!
— Вірно! По твоїй!
Інгвар метнувся до ворога, вже за мить два чудовиська бились попід кронами.
Естер підвелася і беспомічно спостерігала за повітряною баталією. Вона вже бачила подібний бій, але цього разу розклад сил був інакший.
Інгвар оскаженів: гарчав і метався мов біснуватий наносячи удари один за одним. Вольдемар граючись відбивав усі атаки, він був швидший і сильніший. Він глузував і провокував лютуючого супротивника.
— Час платити! — владно мовив Вольдемар і відрубав Інгварові півкрила.
Відсічена частина розсипалась на попіл. Переможений вампір упав на землю. Вольдемар зник десь у темряві. Лісом прокотився громовитий демонічний сміх.
Естер кинулась було до Інгвара, але Матвій перехопив її.
— Стривай, він не при тямі!
Інгвар підвівся і обернувся до них не скидаючи звіриної подоби. Він глухо загарчав і розправив крила, з обрубка крапала темна кров. Осклянілі бездушні очі не розрізняли друзів, лише здобич.
Матвій перехопив зброю і став у бойову позу. Інгвар швидко наближався до них. Естер поклала руку на ельфову глефу.
— Не треба, — мовила вона і крокнула на зустріч вампірові, — Інгваре, зупинись!
Чудовисько спинилось в півметрі від Естери і загарчало.
— Отямся, Інгваре! Ти здатен приборкати свого монстра!
Інгвар боляче схопив дівчину за плече.
— Я знаю, ти не хочеш зашкодити мені! — Естер поклала долоню на вкриту шерстю щоку.
Дівчина почула шалений стукіт свого серця і у вампірових очах побачила віддзеркалення свого страху. Вона боїться, вона не вірить! Інгвар розтулив вуста оголюючи гострі ікла і тихо зашипів.
— Ти сильний! Ти можеш здолати звіра! — Естер більше переконувала саму себе, якщо повірить вона, то й Інгвар.
"Єдинороже, дай мені сили!" — промайнуло в її голові. У ній зажевріла надія, серце дещо заспокоїлось, й Інгварова хватка ослабла.
Згусток світла вдарив вампірові у спину. Інгвар голосно загарчав, обертаючись до нападника, але дівчину не відпустив і ще сильніше стиснув їй плече.
— Агов, Інгваре! — окликнув Матвій, — Хочеш крові? То візьми мою! — з цими словами ельф глефою порізав собі плече.
— Ні! Припини! — кричала дівчина, але вже було запізно.
Інгвар жбурнув Естеру вбік і кинувся до ельфа.
Дівчина упала на груду кісток і боляче ударилась о кам'яну землю, її посох упав десь поруч. Вона ледь бачила як б'ються насмерть її друзі. Матвій відмахувався від здичавілого вампіра глефою, допоки той не вирвав її ельфових рук.
— Зупиніться! — кричала Естер, але її ніхто не чув.
Інгвар по хижацьки стрибнув на Матвія і повалив його на землю.
Сірий туман знов почав збиратись понад землею, застилаючи і без того помутнівший Естерин погляд. Дівчина ледь трималася при свідомості.
Постать у чорному плащі випросталась над туманом. Змахнувши крилами вампір злетів і зник у темряві. Тіло Матвія залишилось лежати на камені.
Сльози накотилися Естері на очі, все тіло боліло. Дівчина поворухнулась і закричала від різкого болю у правому бедрі. Вона уперлася ліктем в землю і обережно припіднялася щоб подивитись. У її нозі стирчав уламок кістки.
— Інгваре! — щосили кликала Естер, від болю і сліз голос її звучав слабко. Вона набрала у легені повітря скільки змогла і знову закричала, — Інгваре, покажися! Я знаю ти не хотів! — кожне слово давалося складно, — Інгваре!
— Ти так кажеш лише тому, що тобі потрібна допомога, — прозвучав голос із темряви.
— Ні!.. — Естер захлиналася у сльозах. Вона озиралася навколо, намагаючисть відшукати поглядом Інгвара, — Я... я не хочу втратити й тебе...
— Ти маєш ненавидіти мене за те що я зробив.
— Це не так... Благаю, покажися...
— Ти боїшся мене.
— Ні!
— Твій гнів і страх знищать мене як й іншу нежить.
— Не боюся я тебе! — відчайдушно кричала Естер, — Дивись! — дівчина зняла із себе амулет і жбурнула куди подалі. Їй все складніше було говорити, у неї перехоплювало подих, — Благаю... покажися...
У пітьмі проявився силует. Інгвар підійшов ближче і його бліде обличчя висвітилось блакитним сяйвом посоху.
— Благаю... Не полишай мене! — дівчина говорила вже майже шепотом. Вона простягнула тремтячу від болю і слабкості руку до Інгвара, — Ти мені потрібен...
Вампір опустився коло Естери, зазирнув їй у вічі і взяв її долоню.
— Не полишу, — тихо мовив він.
Ці слова принесли Естері полегшення, вона розслабилась, опустилася на землю. Світ в її очах почав темнішати допоки не зник зовсім.
YOU ARE READING
Зоря
FantasyТаємничий світ, незвичайний світ. Перед очима у всіх непомічений, казками наречений, в буденності побуту схований. Дівчина Естер - така як усі, заклопотана й непримітна. Горе і загадка зірвуть завісу, відкриють небачене їй. Небезпека вже чатує, на...
