Зоря

Пролог

     Ніч. На ліжку у невеликій кімнаті спала літня жінка. Вітер з відкритого вікна колихав штору, світло далеких вуличних ліхтарів дозволяло розгледіти обриси меблів. Цілковита тиша і чиясь незрима присутність розбудили сплячу.
     — Добре, що ти зайшов,— тихо мовила жінка. Пітьма мовчала у відповідь,— Покажись.
     — Ти казала, що вб'єш, коли знову побачиш,— чоловічий голос лунав ніби звідусіль одночасно.
     — Поглянь на мене: захотіла б не змогла. Покажись, не хочу говорити із тінню. Із темного кута вийшов чоловік.
     — Давно не бачились,— жінка ледь помітно усміхнулась,— Хоча ти постійно поруч... Певно, я маю подякувати тобі за те, що попереджав про небезпеку.
     Вона замовкла, він не заговорив, обом не було куди поспішати.— Завтра я передам свою спадщину дівчині,— жінка врешті порушила тишу.
     — І що ти їй скажеш?— Про тебе? Нічого. Можеш вважати це моїм дарунком тобі... Але натомість я маю прохання: не втручайся допоки у тому не буде потреби. Вона й без твоєї допомоги трапить у халепу.
     — Навіщо це тобі?
     — Дівчина має сама визначитись. У неї чутливе серце і воно їй допоможе чинити вірно. Сподіваюсь, у неї вийде краще ніж у мене...
     — Ти зробила багато.
     — То нехай вона зробить більше.
     — Чи не завеликий тягар для дитини?
     — На жаль, усе що його полегшить водночас згубить її долю... Я вірю у неї.
     — Нехай буде по твоєму.
     — Дякую, що зайшов.
     — Прощавай,— чоловік схилився у легкому поважному поклоні і зник у тіні.
     — Прощавай,— відповіла жінка темряві.